Читати книгу - "Мій тато — кілер"

А коли стрілянина перекотилася на верхній майданчик сходів, а тоді й у сусідню з нашою кімнату, я підвівся і сказав:

— Досить.

— Сядьте, ви думаєте, що ми… — почав один із шести охоронців.

Але я не дослухав його.

Ухопившись за його автомат, я вдарив стрільця долонею в підборіддя.

Тепер я був озброєний.

— Ну? — запитав я, цілячись в інших.

— Нічого-нічого, — вони запевнили, що не збираються в мене стріляти.

І пересмикнувши затвор, я сказав Володимиру Михайловичу і моїй дочці:

— Пішли.

— Куди? — запитав Володя.

— Я буду виводити вас звідси.

Біля свого будинку самурай може спорудити скромний чайний павільйон, у якому слід використовувати нові картини-какемоно, сучасні скромні чашки й лакований керамічний чайник.

— Піднялися, — сказав я Марині і її вітчиму. — Узялися, — це вже стрільцям, розпоряджаючись відірвати від підлоги диван, на якому я просидів останні двадцять хвилин. — Понесли.

Ми вкинули диван у відкриті двері, перетворивши його на барикаду, що перевернулася ніжками угору.

— Пішли, — я і двоє стрільців упали за ним, обстрілюючи сходи, по яких до нас бігли китайці.

Родині кожного із загиблих пан Юй виплачував по дві тисячі доларів. Протягом семи секунд ми зробили його біднішим на двадцять шість тисяч.

А потім ще на дванадцять, перетягнувши диван далі по коридору.

— Ведіть їх! — крикнув я.

І інші стрільці вивели в коридор Маринку з вітчимом, прикриваючи їх знятими із себе бронежилетами.

Просто я знав, що зупинити атаку азіатів можна єдиним способом — знищивши їх усіх. А знищити їх можна було тільки атакуючи. І тому ми тягли свій захисний диван — шматки телячої шкіри і паруючий поролон — далі по коридору, зібравши за ним ще з півдесятка поранених стрільців Володі і спостерігача з кімнати з моніторами:

— Хлопці постаралися, перестріляли половину з них.

— Скільки чоловік охорони залишилося? — запитав я, міняючи ріжок.

— Усі, що тут.

— А китайців?

— Ще чоловік вісімдесят — сто двадцять.

— Класно, — підхопившись, я знову почав стріляти, а через три десятки пострілів сказав: — Понесли!

Ми відвоювали ще вісім метрів.

— Патрони!

— Зараз! — підхопившись, стрілець кинувся назад по коридору і впав із кулею в спині.

Другому пощастило більше. Він зміг не тільки втекти, але й повернутись із коробкою патронів.

— Там є іще щось?

— Повно, — сказав він.

— Ходімо покажеш.

Нас прикрили вогнем, але кілька китайців, що засіли за далекими дверима, все-таки встигли вистрелити.

Коли куля торкається шкіри, пройшовши не крізь тебе, а майже мимо, ти відчуваєш не жар, а палючий холод. Мій бік миттєво змок кров’ю, але ляснувши по ньому долонею, я зрозумів, що буду жити. Навіть більше: щоб залікувати цю рану, я міг обійтися лише одним мотком пластиря.

Але це потім.

А зараз я влетів у кімнату, у якій стрільці Володі зберігали зброю.

— Гопля!

Ось так у нас з’явилися гранатомети і крупнокаліберний кулемет.

— Що тепер?! — запитав мене Володя.

— А що тепер?! — посміхнувся (Марина каже, що вишкірився) я. — Поїхали!

Я взяв собі кулемет, устаючи на повен зріст ще до того, як перший із гранатометних зарядів вилетів на заповнені китайцями сходи.

Ти напевне можеш перемогти в дусі «однієї атаки». Щоб досягти цього, корисно згадати «хітоцу гачі» — «одну перемогу», техніку Кірі Отосі школи Ітто Рю (де один удар забезпечує й атаку, і захист, ламаючи меч і дух супротивника) і родинну техніку «Іті но Тачі» — «довгий меч Єдиного» стилю Сінто. Важко осягнути суть прийому, схилившись над книгою, але невдовзі ти, керуючись короткими настановами, усе зрозумієш.

— Як звали архітектора?!

— Що?! — не