Читати книгу - "Вічний календар"

Більший мул, приписаний до санітарної роти, із обпеченим підчерев’ям, називав меншого, щойно приведеного до стійла, Червонобоким Яблуком — червонява масть йому дісталася від кобили-матері. Червонобокий називав свого товариша Обпеченим Черевом. Так вони почали звертатися один до одного в час, коли могли розв’язати язики. Від літа мули товклися митницькими дорогами. Звикли до селищних пагорбів, до смаку води з Джуринки, до своїх нових господарів. Обпечене Черево в супрязі з сорокатою кобилою їздив від тимчасового лазарету через Язлівецький кінець на передові російські позиції. Звідти забирали хворих дизентерією, якщо було літо, а взимі — обморожених. Пару завантажували переважно пораненими й убитими. Червонобоке Яблуко узяв собі Єфім Фролов та їздив верхи Митницею, виконуючи накази вищого начальства.

«Як поживаєш, Обпечене Черево?» — запитав Червонобоке Яблуко.

Кобила, з якою Обпечене Черево їздив на передову, увесь час норовила вкусити його за вухо, бо він не розумів її кобилячих слів. Обпечене Черево, щоби не нарікати, відповів:

«Який я радий побачити й почути тебе!»

Мули, ще коли були при польовій кухні, називали один одного різними іменами. Кюбат, хоч і розмовляв турецькою, але про такі витівки своїх мулів не здогадувався, бо їхня турецька муляча суттєво відрізнялася від Кюбатової.

Обпечене Черево, вищий за Червонобоке Яблуко, поклав морду на перегородку:

«Чи ти чув, може, — продовжив червоний мул, — що трапилося з нашим Кюбатом?»

«Не знаю, — зітхнув мул-санітар. — Пам’ятаю розрив снаряда. Як вибуховою хвилею нас відкинуло на кілька метрів. Як затекла фасолева зупа. Він випав із кухні відразу, а ми з тобою ще протягнули кухню, але вона впала на бік, зваливши нас».

«Накривка відвалилася, і зупа, зварена з чорної фасолі, протекла під твій живіт».

«Тоді в мені прокинувся ослячий голос мого батька, так мені пекло».

«І я не розумів, що трапилося».

«Я подумав, що мене також поранило, як Кюбата. Зупа витікала й витікала».

«Якби не ті два росіяни, теперішній твій власник Фролов і той, як його…»

«Сєлєзньов».

«Так-так, Сєлєзньов. Якби не вони, то гаряча зупа виїла б живіт до кишок».

Вони помовчали. Можливо, кожен подумав про щось своє.

«Обпечене Черево!»

«Що, Червонобоке Яблуко?»

«У тебе до війни скільки було господарів?»

«А чого ти питаєш?»

«Та так чогось, — сумовито сказав мул Фролова, — пригадалося, з усіх хто мене купував і продавав, найгіршим був господар зі Стамбула. Щоранку виганяв мене зі стайні в найбіднішій дільниці, щоби встигнути до першого-ліпшого корабля з пшеницею. Чи ти бував у Стамбулі?»

«Тільки перед відправкою на фронт».

«Ага, я прожив там два роки, так от, кожного ранку ми сходили однією й тією ж вуличкою до порту. Там на вантажників уже чекали кораблі. Крам привозили з усього світу».

«А чим він тебе годував?»

«О, це питання! — збуджено замотав головою червонобокий. — Він крав із мішків пшеницю. Продірявлював шилом дірку, і поки ми з ним доходили до складу, я вже дещо на обід мав. Був такий злиденний, що грошей ледь вистачило на купівлю мене. Я годував його велику родину два роки».

«А далі?»

«А що далі? Прожив на селянському господарстві, а тоді військові інтенданти почали скуповувати коней і мулів — і господар вигідно мене продав».

Обпечене Черево уважно слухав свого молодшого товариша.

«Знайшов, що згадувати, Червонобоке Яблуко, — Обпечене Черево видихнув сперте повітря, — мені чомусь пригадуються покриті весняними квітами поля, і я — мале лоша, бігаю, задерши хвоста біля мами. Моя мама чотирирічна кобилиця. Господар спаровував її кожного року з одним із чотирьох ослів. Маму-кобилу природа нагородила норовистим характером — не від кожного з господаревих ослів хотіла потомства. Моїм батьком виявився той, кого господар призначив возити до міста килими, ткані жіночою половиною його родини. Тому, Червонобоке Яблуко, мій батько завжди перебував у дорозі. Коли господар бачив, що моїй матері навесні прийшла пора спаровуватися, він запрягав до міста іншого, а того, кого хотів спаровувати, залишав у стійлі, годуючи добірним зерном та пахучим сіном. За два тижні батько-осел набирав ваги, його боки наливалися міцними м’язами, а на череві набухали грубі жили. З-поміж його ніг вилазила довга чорна рура, а тоді, скорочуючись, зникала. Чуючи поруч у стійлі материні запахи, він починав ослиним голосом накликати її до себе. Вона також щоночі іржала, даючи зрозуміти, що час для спарювання настав. Мені минув рік. І я вже з дітьми господаря їздив за село. Діти збирали хмиз і, наладувавши на мою спину, привозили додому. Того ранку, Червонобоке Яблуко, у двір вивели мою маму, тримаючи її за вуздечку, закривши й відгородивши дерев’яною огорожею місце, де мій батько спаровуватиметься цього року, щоб дати господареві ще одного працівника. Мама, погарцювавши, заспокоїлася. Тоді господар випустив батька-осла. Він із розгону побіг до кобили-мами, але з першого разу не поцілив у потрібне місце. Ну, ти розумієш, Червонобоке Яблуко, про що кажу?»

«Звісно, Обпечене Черево».

Вони знову помовчали. З двору крізь щілини в дверях несло снігом. Минула північ. Мули не знали, до якого часу дозволено їм говорити людською мовою.

«Як ти думаєш, ця війна коли-небудь закінчиться?» — запитав знову Червонобоке Яблуко, проковтнувши зліплений і обмерзлий овес.

«Не знати, — відповів йому товариш. — Нещодавно фельдшер Міронов, із яким їздимо на передову, сказав сестрі милосердя, що війна триватиме ще два роки. Він нещодавно їздив у відпустку й ходив там до ворожки».

«Два ро-о-оки? — протягнув Червонобоке Яблуко, — я вже хочу додому».

«До якого?» — запитав Обпечене Черево.

Червонобоке Яблуко задумався.

«Справді, — сказав він. — Ми вже давно не маємо ніякого дому».