Читати книгу - "Вічний календар"

вечора. Уночі, коли гості з сумного весілля розійшлися, лишила на ніч кульгавого музику. З ним і повінчалася. А коли поголос доніс до Митниці, що Попідлідвзеленікукурудзи ославив молоду дівку, то питалися його про це. «Та я казав, що сє вженю з нев». «То чого ж не вженивсє?» «Я не казав, шо сего літа». Любив оповідати про біди, перебрані на вродливих дівчат, що ходять Митницею та збиткуються над людьми. Наче зустрів узимі коло рури таку одну, але втік від неї попід лід в зелені кукурудзи. «Та звідки взимі зелені кукурудзи?» — допитувалися слухачі. «А-а-а, — відказував брехун, — поки я від тої біди втікав, то вже було літо». Попідлідвзеленікукурудзи вдалося обдурити навіть отця Феліштана, наговоривши на сповіді, що Явдошина дитина — то Критаїв байстрюк, а отцева служниця краде по селу курячі яйця й купує за них в Альтмана цукерки, бо дуже їх любить. Попідлідвзеленікукурудзи приходив до Великодньої сповіді, але панотець не слухав, що той там меле. Гріхи брехунові відпускав, бо належалося відпускати й найбільшим грішникам — убивцям, перелюбникам, злодіям, марнославцям, заздрісникам. Пам’ятаєте, що летуни, пролітаючи над Митницею, скидали шоколад і листівки з зображенням імператора? Одного серпневого дня Попідлідвзеленікукурудзи захотілося солодкого. Він пішов за селище, наблизився до Горб-Долини і став виглядати аеропланів. По обіді того ж дня унтер-офіцер Фролов привів Попідлідвзеленікукурудзи до штабу. Штаб тимчасово розміщувався в покоях отця Феліштана. Тут ночував ротмістр. Він спав на бамбетлі, а його денщик — на соломі у стайні. Відколи москаль оселився у стодолі, Феліштан сам ходив вибирати курячі яйця з гнізд під дахом. Спочатку він почув крізь побиту шрапнеллю черепицю знайомий брехунів голос. А тоді підійшов ближче — і побачив на оборі Фролова з Попідлідвзеленікукурудзи. Фролов доповів, що привів австрійського шпигуна. Ротмістр, не вдаючись у деталі, наказав повісити Попідлідвзеленікукурудзи. Почувши наказ офіцера, отець зліз із драбини, побіг до ротмістра. На оборі, поки Феліштан злазив із драбини, нікого не було. Офіцер знайшовся в садку. Він збирав у траві яблука. Феліштан почав просити за брехуна. Він переконував офіцера, що знає Попідлідвзеленікукурудзи давно, йому, кого з місцевих не запитай — скажуть, що бракує клепки. У кінці садка Фролов і ротмістрів денщик готували екзекуцію — закидали шнурок на найгрубшу гілку ясена. Життя брехунові врятувало те, що з першого разу Фролову не вдалося закинути шнурок. Попідлідвзеленікукурудзи стояв збоку зі зв’язаними руками. Офіцер покликав унтера Фролова. Той передав шнурок денщику. Ротмістр наступив чоботом на зогниле яблуко й ледь не посковзнувся. Вилаявся. «Унтер, отвезешь арестованного в жандармерию. Пускай проверят на всякий случай, — звернувся він до Фролова. — Вот с батюшкой на его двуколке».

Феліштан правив бричкою, бо руки в Попідлідівзеленікукурудзи були зв’язані.

З рушницею через плече на мулі, як конвоїр, їхав Фролов.

Зима з 1915 на 1916 скаженіла.

Дім Коритовських стояв пусткою — Гелена з дітьми на початку війни встигла виїхати з Чорткова разом із чортківським піхотним полком, що відступав, а Феліціян служив при штабі військової комендатури в Сяноку. Коритовські між собою листувалися. У їхніх листах, попри питання й відповіді про здоров’я, дітей і харчування, Феліціян бідкався про будинок, який перебував на території, зайнятій російськими військами. Феліцян сповіщав дружину про вичитані в пресі повідомлення — солдатня грабувала та нищила фільварки, палила господарські будівлі, реквізовувала худобу. Дика дивізія на короткий час увійшла до Митниці. У селищі лютував тиф. Командування наказало кавалеристам розквартируватися в порожньому домі. Протягом двох тижнів темнолиці вояки в баранячих шапках спалили залишки вугілля та заготовлені на зиму дрова. За фасадом будинку зрубали кілька столітніх сосон. Потім почали розбирати дахи стаєнь. З усіх фільварків Чортківського повіту російські інтенданти забирали породистих коней до кавалерійських частин. Племінних голландських корів відправляли вглиб Росії — до Самарської губернії. Пограбування, звісно, не оминуло фільварку Коритовських, хоча дещо форналі встигли приховати по своїх стайнях. Побоювання, висловлювані Феліціяном у листах, підтвердяться після війни, коли Коритовські, повернувшись до Митниці, застануть руїну. Гелена натомість, описуючи своє з дітьми життя в Кракові, скаржилася на кепський стан здоров’я Владислава Алоїза й питала поради: чи не варто поїхати з дітьми на курорт, бо хтось їй підказав Баден-Баден. Феліціян застерігав дружину від необачного кроку — куди-небудь вирушати з Кракова. Він писав: «Геленко, знайди на місці доброго лікаря. Ситуація на фронтах непевна. Повір мені — усе може змінитися навіть за кілька годин. Не ризикуй життям наших дітей і своїм».

У Чорткові покинуті біженцями квартири та готельні кімнати «Брістоля» займали російські офіцери. У єврейських халупах набивалося по десять-двадцять солдат. За кілька кілометрів від фронту, на випадок неочікуваної ворожої атаки, міські вулиці поперегороджували колючим дротом. Посилено охороняли колію. На залізничну станцію прибували потяги з поповненням та артилерією. Перед великим наступом, запланованим на весну, заклад пані Бенціровської біля станції несподівано розширився. Обидва двоповерхові будинки, залишені австрійськими колійовцями, Бенціровська прибрала до рук. Разом із хвилями поповнення до Чорткова внадилися дівчата з-за кордону. Але який тепер кордон? З Вінниці, з Києва в офіцерських вагонах і санітарних потягах прибули з патріотичних мотивів кілька повій. Приїхали з медичними книжками, завіреними поліцмейстерами губернських міст. З собою привезли презервативи з риб’ячих міхурів благородних сортів риби. Незважаючи на те, що чортківські лікарі — військові й приватні — взимі 1916 року фіксували спалахи венеричних хвороб — у шухлядах креденсів Бенціровської пріли офіцерські та солдатські рублі, а власниця веселого закладу мала охоту прикупити третій будинок. Спам’яталася — через відмову в комендатурі міста. У короткі зимові дні двері до закладів Бенціровської не зачинялися.

Після Різдва прифронтове місто чекало закінчення зими та приходу Пасхи.

Раз на рік худобі дозволено розмовляти. У це вірили хіба що митницькі дітлахи, однак ніколи господар не заходив до стаєнь різдвяної ночі, щоб не стати — не дай Боже — свідком розмови. Дорослі не вірили, але й не ризикували. Переказували з покоління в покоління, що були такі, що не боялися підслухати розмову худоби. На ранок знаходили їх мертвими.

Червонобокого мула підштовхнув солдат. Мул несміливо ввійшов до стайні. У ній перетримували коней санітарної роти. Пара коней і сороката кобила байдуже прийняли нового постояльця. Вони наїлися прілої січки і, стоячи, дрімали. Солдат, виконуючи наказ унтер-офіцера Фролова кудись завести на ніч червонобокого мула, знайшов першу-ліпшу стайню. Він притягнув червонобокого за вуздечку, ослабив вудила, закинув їх мулові на шию й вийшов. Червонобокого поставили на вільне місце вороного коня, якого прирізали й віддали на кухню. Підвернув передню ногу — невдало став на лід. Поруч із червонобоким стояв його напарник із тих часів, коли вони обоє були з іншого боку лінії фронту й возили з Кюбатом обіди турецьким воякам. Ніхто б не повірив! Обидва так зраділи випадкові, що чекали часу, коли настане північ, щоб можна було вибалакатися. Мули розмовляли турецькою мулячою мовою, якої ні два