Читати книгу - "Таємний щоденник Хендріка Груна віком 83 1/4 роки"

Наша директорка, пані Стельваген, дуже давно не показувалася внизу. Анья доповіла, що її викликають на численні зустрічі з начальством. Їй не вдалося з’ясувати причини. Схоже, що звіти та протоколи більше не потрапляють їй до рук.

Мене оштрафували! За те, що проїхав на своєму мобільному скутері на червоне світло. З’ясувалося, що за мною їхав полісмен на гірському велосипеді. Коп не прийняв мого заперечення, що оскільки я їхав зі швидкістю лише у 6 км/год і виконував правий поворот, то не становив небезпеки для себе чи інших.

«Червоний — це червоний! — сказав він, додавши з ноткою гордості в голосі: — Гадаю, ви найстаріший з-поміж усіх, кого я коли-небудь зупиняв і штрафував».

Там був і його напарник, якому, схоже, було ніяково. Це точно не той арешт, яким варто хизуватися на вечірках.

«Хіба ваш колега не має кращого рішення?» — не втримався я.

Ні, він не мав.

Еферт мало зі стільця не впав зо сміху, коли я йому розповів. Тепер про це знає вся кімната. Я або герой, або хуліган — думки розділилися.

У вівторок — екскурсія Грітьє. Греме потайки спостерігав за нею, бо вона непокоїлася, що наробить помилок. Вона могла щось наплутати з часом чи місцем, та й хід її думок інколи збивався. Минулого тижня, чекаючи візиту сестри та племінниці, вона прийшла додому з двома кілограмами різноманітного печива. Вона, мабуть, переплутала кілограми й унції: двох унцій було би задосить для трьох людей. Грітьє той пакет здався завеликим, а вартість зависокою, проте пані в пекарні поводилася так, наче у двох кілограмах печива не було нічого незвичайного.

Вона посміялася з себе, хоча й не дуже щиро.

Печиво розділили між усіма її друзями та знайомими.

Арабська весна вже більше не проходить нормально. Мені не спадає на думку будь-яка інша пора року (осінь?), яка б точно описала нинішні тутешні проблеми. Але арабам не варто чекати багато співчуття від місцевих. Загальна думка зводилася до того, що якщо ті ісламісти настільки схиблені на веденні священної війни, то краще їм воювати між собою. І нікого не будити вночі.

Скасування укомплектованих турів до Пірамід нажахало більше, ніж тисяча смертей.

«Моєму синові просто доведеться попрощатися з усіма тими грішми. Дві тисячі євро спустили у Ніл!» — лементувала пані Дьорло.

Проте фотографії малих дітей, які задихнулися від отруйного газу, переконали навіть тутешній безпечний маленький світ, що відбувається щось і справді страшне.

Ми можемо постійно скаржитися на систему догляду за людьми похилого віку, однак система охорони здоров’я в Англії теж не суцільні веселощі, бо там старі пацієнти скаржаться на те, що їх морять голодом. Можливо, тому, що на їхню годівлю потрібно багато часу. Хтось поскаржився на те, що дзвіночок виклику залишили там, де пацієнт не міг до нього дотягтися. Мабуть, це заощадило персоналу трохи часу та зусиль.

Та все не так страшно й похмуро: надворі прекрасне літо, і вчора я з Еф’є провів майже дві години в кафе на свіжому повітрі. Приємне товариство і для розмови, і для мовчання. Без відчуття незручності. Просто захопливий день. Ми повільно брели додому. Я ненадовго забрав зі сховища свого ролятора, бо Еф’є сказала, що ні за які гроші не поїде зі мною на скутері.

Грітьє показала мені фото «Пляжної кімнати» у будинку догляду «Щасливі дні». (Подібні назви завжди викликали у мене недовіру). Її облаштували спеціально для недоумкуватих пацієнтів, зробивши схожою на морське узбережжя. Доповнили штучною подобою сонця й опудалами чайок. Ви чуєте плюскіт хвиль, а вентилятори створюють легкий бриз.

Це повинно було заспокоювати пацієнта, який страждає від старечих хвороб.

Грітьє поцікавилася, чи варто їй купити собі нове бікіні. Посміхаючись, вона сказала:

«Що ж, Хенку, що є, то є. Чи радше: що буде, те буде. Я прийму, коли це прийде».

Я все більше захоплювався тим, як вона готувалася зустріти майбутнє.

Грітьє каже, що мій погляд на недоумкуватість — погляд режисера фільму жахів. Щодо цього вона має рацію. Сьогодні я дозволив собі (незаконно) зазирнути до замкненої палати і побачив трьох старих пані, які байдуже дивилися «Телепузиків»[69].

Грітьє сказала, що добре розуміє кожного, хто не хоче переживати таку деградацію.

Не знати, де ти є, навіть у власному будинку.

Більше не розуміти друкованих слів.

Не впізнавати коханих.

Анью змушують достроково вийти на пенсію. Я щойно говорив з нею телефоном. Вона ледь не плаче від розчарування та злості.