Читати книгу - "Без дозволу на розслідування"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я відрізав скибку хліба, намастив маслом, а зверху повидлом і жадібно їв, запиваючи холодним чаєм. А якщо сусіди сказали?.. У мене хліб застряг у горлі, і я закашлявся, хапливо ковтнув чаю. Тоді вона, щоб пересвідчитись, побігла в міліцію, зустрілася з Сергієм Антоновичем, і той розповів. Я зазирнув до кімнати матері — нікого. І на веранді нема. А може, Оля дзвонила і я не чув? Чи заходила до нас? Ні, після розмови з Великошичем вона не подзвонить і не зайде. Я опустився на стілець, з острахом і відчаєм усвідомлюючи, що на її місці теж би не подзвонив і не зайшов. Тепер до кінця зрозумів значимість слів Шмигла «заради Олі…»
Я довго дивився на батькову фотокартку. Мене охопив тупий, ниючий біль і безнадійний смуток, обіймав невимовний жаль, що підступно підповзав до горла, і я незчувся, як заплакав, безгучно, не соромлячись своїх сліз, думаючи, що, коли б жив батько, все було б по-іншому, коли б не клята війна та ниций Шмигло, страшне поріддя роду людського. Треба ж долі звести мене саме з його дочкою, і якою ціною я заплатив за розшуки батька.
Виплакавшись, я трохи заспокоївся — мені полегшало. А в душі зосталося журливе почуття прощання. Здавалося, ніби я самотньо лежав у лузі серед трав, а в високості, курликаючи, летіли у вирій журавлі. І коли долинули материні кроки, я заплющився — перед зором із темряви повільно виринала, окреслюючись, фотокартка з батька і, набувши чіткості, через мить розтанула.
— Арсене, ти… не спиш? — уривчасто дихаючи, напевне від швидкої ходи, запитала мати.
Я похитав головою.
— Тільки що в гастрономі… У мені курликали журавлі.
— Іди сядь коло мене, — я не розплющувався, здогадуючись, з якою вістю вона прийшла.
Мати сіла на диван, я відшукав її руку, взяв прохолодну долоню у свою і легенько стис.
— Боже, що балакають люди, — мовила вже з меншим хвилюванням. — Аж волосся дибки стає. Наче заарештували Саву Архиповича за вбивство Дубовенко.
Що ж, люди не помилились.
— І ще… — мати затнулася, не наважуючись сказати, і я знову стис її долоню, мовби заохочував до подальшої розповіді. Водночас розумів, що моя рука заспокійливо впливала на неї, як і вся моя поведінка — лежання з заплющеними очима. — Що Оля кудись поїхала. Я не повірила, зайшла в універмаг, а її нема. Степанида бігала до неї додому. Хата замкнута.
Мабуть, Великошич викликав її для показання. Але материна розповідь суперечила істині: цей тиждень Оля працювала зранку, а зараз скоро дев'ята вечора. Я промовчав.
— Хтось ніби бачив її на вокзалі з чемоданом.
Я посміхнувся вигадкам, бо вчора Шмигло перебував ще на волі і ніхто не мав його за злочинця, окрім Великошича. Я не стримався і зауважив:
— Ти щось плутаєш, мамо. Оля працює зранку, а зараз вечір, і не вчора…
Відчув на собі пильний погляд матері.
— Арсене, ти ж проспав дев'ятнадцять годин, — сказала з докором. — Я аж злякалася попервах.
— Що?!
— Еге, дев'ятнадцять. Сьогодні четвер, тридцяте серпня.
За вікном не сутінки, а розпогоджена днина. Від чого цього разу застеріг мене Великошич? Невже справді кудись поїхала Оля?
— Мені ніхто не дзвонив?
— Ні.
Я не витримав і набрав телефон слідчого.
— Доброго ранку.
— Привіт, Арсене, — глухо відповів.
— Де Оля? — запитав без всілякого вступу. Великошич пошелестів якимись паперами, зітхнув і відповів:
— Поїхала.
— Куди? — знову закурликали журавлі.
— До батька.
— А хіба Шмигла вже?..
— Ні, він ще у нас. Приходь, пора тобі все розповісти.
Я нічого не розумів.
— Замкни двері, — сказав, виходячи з-за стола. — Щоб нам ніхто не заважав.
Він почав ходити туди-сюди по кабінету, збираючись з думками, кидаючи на мене то зацікавлені, то співчутливі погляди. Я здогадувався, що вчора, відразу по приїзді з обшуку, він допитував Шмигла і вже мав його зізнання. Але мені не хотілося їх читати, вірніше тримати в руках той папір, до якого торкався вбивця. Я не ображався на Великошича, що провадив слідство без мене. Все правильно з боку судочинства, бо я зацікавлена особа — син убитого, потерпілого. І щоб захист не мав ніякої зачіпки щодо упередженості, Сергій Антонович заздалегідь усунув її.
Передусім мене цікавило, до якого батька поїхала Оля і хто їй Шмигло?
— Вибач, Арсене, що так з тобою повівся, — заговорив. — Тепер розумієш, що інакше не міг. Признатись, я не вірив у наслідки твого пошуку. Вісімнадцять років — строк чималий. Але ти розшукав…
— Завдяки вам, — вставив я.
— То дрібниця, — махнув рукою Великошич. — Саме ти натрапив на ниточку, яка вела до Шмигла.
— Я?!
— Авжеж, — скупо посміхнувся, не зупиняючись, міряючи кроками кабінет. — Але про неї трохи далі. Так от, коли тобі влаштували пастку на дорозі від полустанка, я замислився: від кого злочинець міг дізнатися про твій пошук? Куртій далеко, мати не зацікавлена комусь розповісти. І я подумав про Балюка, перед яким ти не крився.
— Роман Гнатович?!
— Обережно поспитав його, з ким мав розмову, і він сказав, що з Придибою.
— Ех!.. Адже Балюк колишній розвідник, — зазначив гірко.
— Учитель вірив Придибі, як собі. Він врятував йому життя. А Шмигло змикитив, що пахне смаленим. Ну і попросив Хавару, ніби заради Олі, постежити за тобою і про все доповідати йому. І я зацікавився Придибою. Послав запит у Харків, у тій області він народився, і почав чекати відповіді.
— Не попередив я Балюка, щоб мовчав.
— Він хотів тобі допомогти. Сподівався, що Придиба щось згадає цікаве. А
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Без дозволу на розслідування», після закриття браузера.