Читати книгу - "Над Тисою"

— Навіщо тобі тисячі, Любомире? Дітей у тебе немає, дружини теж, подруга тобі не коштує ламаного гроша. Складаєш гроші в панчоху, чи не так?

— Марто, останній раз питаю: даєш три тисячі? Давай, поки не пізно. Коли відкрию чемодан, більше зажадаю.

— Та що там таке? — Марта Стефанівна, нарешті, серйозно, стривожено подивилася на фібровий чемодан. Цікавість її розгорілася до краю.

— Ну, не дивлячись, по руках? Відкривати?

— Не дивлячись?! — промовила Марта Стефанівна.

Вона любила рискувати. Та й як їй не рискувати, як не поставити три тисячі на Любомира Крижа, на любу її серцю людину? От за кого б їй вийти заміж! Дюжин зо три женихів протоптали до її хати стежку — всім відмовила. А Любомира сама закликала, сама в дружини йому набивалась — не бере, гординя. Спробувала хитрувати: не хочеш, мовляв, женитися, то й не ходи, не бентеж душі. Не злякався, перестав ходити. Великих зусиль коштувало повернути його назад! Повернувся, але почав бувати на Залізничній щораз рідше і рідше. Зате яким він був бажаним, дорогим гостем, коли з'являвся!

Марта Стефанівна висунула шухляду комода, вийняла три пачки грошей, що лежали під білизною, кинула їх на стіл. Криж акуратно, рівно склав тридцять сотенних і сховав у кишеню піджака.

— Та відкривай же свій клятий чемодан, не муч! — наказала Марта Стефанівна.

Маленьким ключиком, що висів у Крижа на довгому ланцюжку, він не кваплячись відкрив чемоданні замочки. Узявшись за кришку, глянув на свою подругу.

— Марто, не боїшся осліпнути? Заплющ очі.

— Та ну ж бо!..

Марта Стефанівна з силою відкрила кришку чемодана і побачила новенькі, розсипані, як гральні карти, красиві папірці з темно-сірим літографованим зображенням літнього, з старомодною зачіскою і баками чоловіка. Це були гроші. І не якісь, а ті самі, які Марта Стефанівна вважала справжніми, ті самі, про які мріяла. Це були долари. Вони лежали в чемодані поверх щільно укладених книг, зовсім покриваючи їх, так, що грошей здавалося багато-багато, повний чемодан.

Затамувавши подих, не кліпаючи, бліда, дивилася Марта Стефанівна на таке багатство і не вірила своїм очам.

— Долари? Скільки? — задихаючись, прошепотіла вона, переводячи злякано-захоплений погляд на Крижа.

— Справжні, але не стільки, скільки ти думаєш, — Криж зібрав гроші в пачку. Тасуючи доларові папірці, як гральні карти, він усміхнувся — Бачиш, не так уже й багато, але й не мало. Капітал! Бери та пам'ятай мою щедрість! Бери! І нікому не кажи, ні Марії, ні навіть мені, де ти їх сховаєш. Нехай лежать, чекають слушного часу. На!

Марта Стефанівна з неприхованою радістю дивилася на чужі, заокеанські гроші, які всунув у її тремтячі руки Криж. Вони окрилювали її. Вони видихали одурманюючі пахощі. Паперові, вони дзвеніли для неї «чистим золотом. Німі, бездушні, вони наспівували жадібній душі Марти Стефанівни найніжнішу пісню. Невагомі, здатні і тонути, і в огні горіти, вони обіцяли стати для Марти Стефанівни ноєвим ковчегом, щасливо перенести її через всі життєві злигодні, через вогонь і потоп нової війни, крізь вушко голки всіх грошових реформ. Сіренькі, скромні на вигляд, вони мали величезну силу: заглушували всі страхи Марти Стефанівни перед міліцією, слідчим і судом. Так, вона одразу, як тільки побачила долари, вирішила, що візьме їх. Ні, ні, вона вже нізащо не розлучиться з ними! Є для них абсолютно надійне місце: яма, викопана в присадибному винограднику. Вони потраплять в добру компанію своїх заокеанських співбратів — п'ятидоларовиків, десятидоларовиків і навіть четвертних. З яким трудом зібрала Марта Стефанівна на чорній біржі в перші післявоєнні роки все це доларове багатство! І як легко потрапили до її рук ці крижівські долари! Але хіба від цього вони будуть їй менш дорогі, ніж інші? Ні! Про рідного свого сина Андрія вона буде думати менше, ніж про ці папірці з портретом старомодного чоловіка.

— Ну, чого ж ти мовчиш? Заніміла від радощів? — присьорбуючи з бокала світле вино, насмішкувато спитав Криж.

Марта Стефанівна більше для годиться, ніж з душевної потреби вирішила трохи поламатися.

— Любомире, звідки в тебе долари? — спитала вона і з удаваним острахом поглянула на зачинені віконниці.

— Від старого життя, — холоднокровно відповів він.

— Але ж вони зовсім-зовсім нові! — Ну, значить, від нового життя.

— Любомире, я серйозно питаю.

Він підвівся, обійшов стіл, поклав руку на плече своєї подруги, насмішкувато примружив око:

— Марто, я теж серйозно тобі кажу: бери і нічого не питай.

— Так, але я…

— Марто, побійся бога! — підвищив голос Криж. — Згадай, хто перед тобою стоїть! Адже я, прекрасна дамо, бачу тебе наскрізь. Мені давно відомо, що ти скуповувала долари, що ти їх зберігаєш… як і я, і всі, подібні до нас з тобою… Зберігаєш для того дня, коли… словом, тобі все зрозуміло. Сховай їх якнайдалі і знай, що я ніколи б не розлучився з ними, якби не потреба в карбованцях. Он яка потреба! — сказав він, ударивши себе ребром долоні по гострому кадику, що випирав з-за білосніжного коміра сорочки. — Бери і ховай! Ну, а тепер давай спати, Марто. Сьогодні зраджую своїй багаторічній звичці і залишаюся ночувати під дахом твого будинку. На добраніч!

Він на прощання поцілував руку господині, широко позіхнув, скинув піджак і, не поспішаючи, почав розв'язувати галстук. Що залишилося робити Марті Стефанівні? Вона вирішила, що їй найвигідніше бути покірною. Вона усміхнулась і з добродушним докором промовила:

— Який ти скритний, Любомире! Скільки років дружимо, і ти ні разу не обмовився, що маєш такі цінності!

— «Ні разу»!.. У моєму становищі, люба, якщо хоч раз помилишся — капут. Я багато чого не маю права говорити. А ти, Марточко, всім хороша, але щодо язика…

— Не хвилюйся, — заспокоїла Крижа господиня, — про твій подарунок ніхто не взнає.