Читати книгу - "Відважні, Олександр Ісаєвич Воїнов"

Соколов не ображався.

— Що ж, — казав він, самовдоволено розправляючи свою партизанську бороду, — так і повинно бути. Хіба можна дозволити собі щось зайве, коли відповідаєш за сотні тисяч. Спробував би ти на моєму місці посидіти…

Заперечити було важко, і розмова сама собою припинялася.

…І ось цей чоловік, який так добре вмів пристосовуватися в житті, славний товариш і акуратний, сумлінний служака, пропав безвісти.

Вранці 28 червня полуторка Соколова, як завжди, в повному бойовому порядку, виїхала у свій черговий рейс. Соколов повинен був одержати в польовій касі Держбанку триста тисяч карбованців, які мав роздати офіцерам штабу і всім, хто входив до складу управління дивізії.

За годину гроші було одержано. Соколов вивів у відомості золотим пером авторучки свій акуратний чіткий підпис з невеликим кучерявим розчерком і вмостився знову в кабіні поруч із шофером.

Машина виїхала з села, але до місця призначення — у штаб дивізії — так і не прибула.

В той час дивізія опинилася на головному напрямку ворожого удару. На неї наступали два танкових корпуси. Двісті «юнкерсів» і «месершмітів» безперервно бомбували бойові порядки і тили… З боями дивізія стала відходити до Воронежа.

На війні такі дні не дивина: ранок починається немовби тихо, мирно. Велике військове господарство живе своїм діловим, буденним життям, похідним, простим і в той же час складним побутом. І раптом — де він, цей побут? Прощай недовгий затишок чужого житла, коротка радість відпочинку! Знову тремтить земля і гуде повітря!

Так було й того пам'ятного червневого дня.

… На одній з доріг солдати вступили в бій з німецькими броньовиками, що прорвалися в тил. Одного з них підбили, а другий повернув назад. На відстані кілометра від місця бою догоряла розбита снарядом штабна автомашина. Знайома полуторка, що немало вже пройшла по дорогах війни! Похідна бухгалтерія капітана Соколова… Перший-ліпший солдат у дивізії одразу впізнав би її. Біля машини лежали трупи одного з автоматників і шофера. Начальник фінансової частини Соколов і другий автоматник зникли. Зникла також і кована скриня з усіма грішми і документами. Але солдати помітили і підібрали в канаві невідомо як уцілілий складаний стілець — з тих, якими так пишався капітан Соколов, і його великий, плоский, виготовлений на особливе замовлення портсигар з вибагливим вензелем на кришці…

Солдата і шофера поховали в придорожньому гаю, разом з убитими в тій же сутичці, а капітана Соколова, другого автоматника і надійну скриню вже не шукали. Дивізія могла опинитися в оточенні, і треба було за наказом командування, швидко змінивши позицію, зайняти оборону в районі Воронежа.

Незабаром у штаб дивізії було призначено іншого начфіна, зовсім не схожого на попереднього, — дуже худого, високого і сутулого чоловіка в подвійних окулярах, з незвичайним прізвищем Барабаш, а капітана Соколова, внесеного у списки тих, хто пропав безвісти, стали потроху забувати…

Від часу червневих боїв минуло вісім місяців. Після недовгого відпочинку дивізію, в якій служив колись капітан Соколов, передали іншій, сусідній армії і перевели на нову ділянку фронту — по середній течії Сейму. Дивізія зайняла позицію вздовж берега ріки, напроти зовсім зруйнованого гітлерівцями невеликого містечка.

Полковник Ястребов, досвідчений бойовий командир, якому вже не раз доручали складні операції, готував свої частини до наступу. Командуючий армією викликав його до себе і поставив перед дивізією бойове завдання: вибити гітлерівців з укріплень на березі ріки, а потім повернути на південь і визволити старовинне російське місто О. Це було важливо для успіху всього фронту.

Дивізії належало провести операцію, під час якої вона мала форсувати Сейм і захопити протилежний берег ріки. Завдання було нелегке. Крутий схил, що майже прямовисно спадає до води, вороги перетворили на справжню фортецю. Вирили в ньому безліч окопів, сполучили їх внутрішніми ходами, встановили кулемети, гармати, міномети…

Увечері, напередодні наступу, біля бліндажа, в якому містився командний пункт дивізії, зупинився всюдихід. На притоптаний сніг вийшли два чоловіки в однакових цивільних чорних пальтах з сірими смушковими комірами.

І все-таки ці люди не були схожі між собою. Один, видимо старший віком, років п'ятдесяти, був худорлявий, легкий і спритний в рухах і якось навіть по-юнацьки жвавий, його смагляве обличчя осявали глибоко посаджені чорні, надзвичайно живі і цікаві очі. Комір пальта був розстебнутий, шапка злегка набакир. З-під неї вибивалося, спускаючись до самих брів, пасмо прямого чорного волосся.

З машини він вискочив швидко і, чекаючи штабного офіцера, який пішов доповісти про гостей командиру дивізії, заходив туди й сюди вузенькою, протоптаною в снігу стежкою, постукуючи підбором об підбір, щоб скоріше зігрітися.

Його супутник повагом вилазив з машини. Спершу він висунув одну ногу, надійно ступив на неї і вже тоді, трохи подумавши, поставив на землю другу. Після цього він злегка поплескав долонями у теплих плетених рукавичках і глибше насунув на вуха шапку з акуратно зав'язаними шнурочками.

Його почервоніле на морозі обличчя з прозоро-голубими очима було надзвичайно серйозне. Він подивився спершу направо, потім наліво і сказав, солідно відкашлявшись:

— Ну, от і приїхали!

В цю мить двері бліндажа відчинилися, і на порозі з'явився сам командир дивізії полковник Ястребов, худорлявий чоловік, якому дуже пасувало його прізвище. В нього був різкий, навіть гострий профіль, горбатий ніс і майже вертикальні брови над круглими карими очима, веселими і сердитими водночас.

Солдати в дивізії називали його «наш яструбок». Вони й не здогадувались, що з цим прізвиськом він закінчив школу, військове училище і навіть академію і що так само, як вони, називає його і командуючий армією, в яку входить їхня дивізія.

Побачивши гостей, Ястребов привітно махнув рукою і крикнув дзвінким на морозі голосом:

— Прошу, товариші!

Худорлявий круто повернувся і пішов йому назустріч широким, легким кроком.

За ним перевальцем рушив його поважний супутник.

— Здрастуйте, товариші, — привітно