Читати книгу - "Відважні, Олександр Ісаєвич Воїнов"

Не раз групу обстрілювали з засідок. Падали вбиті. А ті, хто лишався живий, ішли ночами, сторонячись доріг, несучи на собі поранених.

Востаннє есесівці наздогнали втікачів, коли ті вже наближалися до лісу, де на них чекали партизани. Тоді Олексій Охотников з товаришем вирішили прикрити собою відхід групи.

— Я вже думав, що смерті мен не минути, — сказав батько і зітхнув.

Батько й син довго розмовляли у маленькій землянці в глибині лісу. Але про те, що довелося пережити йому самому, Миколка розповів батькові лише тоді, коли той зовсім одужав і став одним з помічників Колесника…

Рано-вранці 23 червня 1942 року по одній з воєнних доріг на захід від Воронежа від сіренької, непримітної хатки, що стояла в тіні закурених верб, рушила вантажна машина. Мало хто знав, що тут, у цьому приземкуватому будиночку на три вікна, містилася польова каса Держбанку. Звичайно вона перебувала поблизу шабу дивізії. Але кілька днів тому за вказівкою командування її, в числі інших тилових установ, перемістили далі від лінії фронту. В кузові машини під сірим брезентом стояла велика залізна скриня, наглухо зачинена і запечатана. Видно, чимало колись потрудився над цією скринею хитромудрий майстер. Для міцності він обкував її залізними штабами, а для краси зверху донизу всіяв узорчатими бляхами і мідними заклепками найрізноманітнішої форми. Ніяка пожежа не могла б розплавити товсті стінки скрині, жоден навіть досвідчений зломщик не зміг би відімкнути її замок.

Правду кажучи, скрині цій значно більше пристало б стояти десь у затишному кутку поміщицької садиби чи купецького дому або навіть просто комісійного магазину, де її примітив би пристрасний погляд завзятого любителя старовини.

У похідній канцелярії управління дивізії вона була якось не на місці. Але сталося так, що старий грошовий ящик, який багато років стояв у штабі дивізії і служив вірою й правдою, місяців три тому раптом перестав відчинятися, і його довелося зламати.

Проте начфін штабу дивізії капітан інтендантської служби Соколов був не з тих, що розгублюються від таких дрібниць.

Він навідався до начальника тилу своєї дивізії, побував у сусідів, і за два дні на місці старого, такого звичайного на вигляд грошового ящика вже стояла ця узорчата кована скриня з хитромудрим замком і таким товстим дном, що їй могла б позаздрити найкраща з сучасних вогнетривких шаф.

Оскільки нова скриня була дуже важка, то її рідко коли знімали з машини. За останні тижні штаб часто міняв місцеперебування, і капітан Соколов, щоб уникнути зайвих турбот, вважав за краще всю свою похідну бухгалтерію тримати на колесах.

Під брезентовим верхом його полуторки по розмолотому гусеницями асфальту і горбатих коліях польових доріг кочували перев'язані навхрест грубою тасьмою товсті папки з відомостями і грошовими документами, похідний складаний стіл і такі ж стільці з тонкими фанерними спинками — предмет особливої гордості Соколова. «Ось помилуйтеся, — казав він, — складеш — і хоч у портфелі носи!»

Особисті речі начфіна зберігалися в чорному, трохи потертому, але дуже місткому чемодані.

В дорозі все це господарство охороняли два автоматники, і, треба віддати належне Соколову, охорона в нього була бездоганна.

Автоматники однаково ретельно оберігали і скриню з грішми, і папки з документами, і, здавалося, навіть складаний стілець, на якому завжди сидів їх начальник, коли видавав зарплатню військовослужбовцям.

Можливо, Соколов трохи більше, ніж слід, любив похвалитися зразковим порядком свого, як він казав, «бойового підрозділу», та все ж було приємно зустріти десь на дорозі цю невелику, акуратну машину і її господаря, туго підперезаного, в шинелі, що здавалася тіснуватою на його міцній, з рівними плечима постаті. Він сидів завжди поруч з шофером, відкинувшись на спинку сидіння і виставивши вперед густу каштанову бороду (товариші називали її «партизанською», і, здається, Соколову це було приємно). В кузові, виглядаючи з-під тенту, попихкували цигарками автоматники.

Соколов був, що називається, акуратистом. Ніколи нічого не забував і ніколи не помилявся.

Коли він, злегка підвівши жорсткі рудуваті брови, приймав з рук офіцера заяву з проханням послати сім'ї грошовий атестат, а потім бережно клав зім'ятий листок з блокнота у свій новенький жовтий планшет, можна було вважати, що справу вже зроблено. Заява ніде не залежиться, і зарплату лейтенанта Фірсова чи там майора Сидоренка незабаром акуратно виплачуватимуть десь у Бугульмі чи в Горьковській області.

Коли йому дякували, він відмахувався: «А як же, голубе? Це ж вам гроші, а не сміття!..» І все ж маленьку замітку під заголовком «Чуйність до людини», надруковану в дивізійній газеті, замітку, де, між іншим, в позитивному плані згадували і начфіна штабу такої-то дивізії, капітан Соколов акуратно вирізав і заховав у нагрудну кишеню. Видно, це його дуже втішило.

В компанії Соколов був товариським і вмів цікаво розповідати різні історії із своєї рибальської і мисливської практики. Полювання і рибальство він любив безмірно і, зітхаючи, казав, що колись, у мирний час, проводив свої відпустки у лісі чи на річці.

Він був з тих людей, котрі, як то кажуть, ніде не пропадуть. Скрізь у нього були приятелі — серед інтендантів, у Військторзі, в шевській майстерні штабу армії і навіть у перукарні.

Цими широкими зв'язками він майже не користувався для своїх потреб, але охоче виручав товаришів. Можна було подумати, що з цього він має якесь особливе задоволення.

Словом, це була людина приємна, товариська, послужлива.

І все ж, маючи безліч приятелів, Соколов залишався без справжніх, близьких друзів.

— Біс тебе знає, — говорив йому майор Мединський, начальник дивізійного санітарного батальйону, людина розумна, енергійна, але часом грубувата, схильна, де треба і не треба, різати правду у вічі. — З усіма ти знайомий, з усіма на «ти», без тебе й бекеші не справиш, а все-таки ти якийсь