Читати книгу - "Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни), Олекса Кобець"

зовсім нічого не виходило у сердешного Симонії. Справа втому, що це був надзвичайно милий на вдачу хлопець, глибоко відданий і щирий товариш, але текла йому в жилах дуже гаряча кавказька кров. Досить було під час напруженої його роботи коло табачниці зіскочити стамесці і порушити правильність виведеного мною йому напису чи візепунка, що завжди легко можна було виправити (а зіскакувала йому стамеска беззмінно з кожної табачниці), - як у товаришеві Симоні вибухали вулкани люті, він шпурляв струменти і табачницю на підлогу, несамовито топтав табачницю ногами на дрібненькі цурочки, а через дві хвилини, відійшовши, сідав смиренно на табуретку, складав на грудях руки і скрутно говорив:

- Ах, какой я дурной!..

Сміятися при цій нагоді не варто було: товариш lлюша міг вибухнути кожної хвилини знову, і тоді потрощити і щось цінніше за чужу табачницю, що за неї потім мав одплачуватися своїми порціями хліба.

Словом, - "гіркі наші, сестро, заробітки..."

Десь на початку жовтня, коли осіння сльота особливо дошкуляла виснаженому тілові мешканців гаймашкерського табору, коли сонце цілими днями ховалося за суцільні, сірі запони хмар і зовсім унеможливлювало нашу роботу - копіювання, коли таборове начальство, зваживши, що на кустарні вироби полонених витрачається забагато цінного буку (а перші місяці, з наказу того самого начальства, було зроблено кілька тисяч тачок - перевозити каміння - з того самого чудового червоного буку!), рішуче заборонило всяке майстрування, суворо караючи винуватців; коли ординарець Бем чогось став особливо уїдливо до нас чіплятися, - сталася у мене з ним прикра сутичка.

Якогось дощового дня приніс він, геть уже по обіді, кілька чергових плянів будівель і наказав неодмінно скопіювати сьогодні до вечора.

Роздратований - і понурими осінніми дощами, і кризою виробництва, що насувалася в зв'язку з недавньою забороною використовувати на майстерні вироби обрізки букових дощок, - кризою, що загрожувала погіршити й так голодне життя й примусила мене вже витратити всі запаси крайцарів на додаткові порції хліба, - роздратований усім цим, я відповів ординарцеві Бемові може й не зовсім увічливо, що навряд чи сьогодні ми виконаємо це завдання, бо сонце ж, напевне, до вечора не вигляне; мадяр одразу оскаженів і почав кричати та погрожувати.

Мені втрачати було нічого, крім гаймашкерської каторги, в перспективі не було жодного проблиску, з дому - жодної вісточки, бо й досі нам не дають права написати звідси про себе, і там не знають, чи живий я, як не знаю я, чи живі вони, - мені нема чого втрачати, і скаженію й я.

Він мені по-мадярському: "Басса Мега іштенем!" а я йому по-українському, що він нахаба, що він собачий син, і взагалі - нехай не задається...

Тоді Бем бомбою вилітає з нашої конторки, на прощання люто грюкнувши дверима й вигукнувши, що це мені даром не минеться, що він буде "мельдувати" (рапортувати) оберляйтенантові, я вискакую за ним на ганок і голосно, задирливо плюю йому вслід...

Після цього мені залишалося сісти на табуретку, скласти на грудях смиренно руки і скрутно вимовити:

Ах, какой я дурной!..

Але цього не роблю - не хочу малпувати Іллюту Симонія; мені треба, крім того, показати обом товаришам, що негаразд вони вчинили, коли, замість підтримати мене в суперечці з нахабою, мовчки стояли і споглядали, вирячивши очі, мою баталію.

І я напосідаюся на них обох, вони гаряче виправдовуються, запобігливо доводячи мені, що я цілком-цілком правий, і що так і треба було реагувати на вибрики зарозумілого лакея.

Мене це мало тішить, і я чекаю кари.

На ранок мене забирають із контори озброєні вартові і ведуть до комендантської. На моє щастя, потрапляю на зуби не лютому оберляйтенантові Беньку, а трохи лагіднішому, вже через свою діжкоподібну комплекцію - червонощокому й пузатому оберляйтенантові Кум'яті.

Як тільки це виявляється, мені відразу відлягає від серця і, коли поганий мадярчук тут таки, при мені, починає переказувати начальству всю вчорашню пригоду, я бачу, що на добродушного, жирного помічника коменданта табору Кум'яті ця історія не справляє бажаного Бемові вражіення і, вловивши момент, коли начальство чогось одвертається, презирливо показую своєму ворогові довгого язика... Тоді мадяр закипає ізнову, і починаєтться "мельдування" й про язик.

Начальство суворо повертається, а я стою святою невинністю і глибоко вражено знизую плечима:

- Дивіться, пане оберсте (полковнику) - я навмисне перебільшую оберляйтенантові чин, знаючи, як у дев'яносто дев'ятьох випадках із ста це благодійно впливає на настроі всякого начальства, - дивіться, мовляв, пане оберсте, як цей хлопець уміє всячину вигадувати. Учора, мовляв, сонця зовсім не було, а копіювати без сонця зовсім не можна, - я тільки це йому й сказав, а тут він, чогось на мене лютий, ще й язика якогось вигадує...

Коли мої виправдання перекладає оберляйтенантові толмач, начальство хвилину задумується, а я, тим часом, зиркаю на Бема: він полотніє, зеленіє, мало аж не лусне від злости. І не в міру суворий, несподіваний для мене, вирок "добродушного" оберляйтенанта Кум'яті мене вже якось не тривожить - я почуваю, що примусив ворога безсило лютувати, і це мене тішить.

А вирок був простий: від сьогоднішнього дня я маю знову працювати на кам'яноломнях.

Один із тих самих вартових, що привели мене до комендантської, відводить мене на одну ділянку, а Бем проводить нас і всю дорогу щось переконливо доводить вартовому - я тільки догадуюся, що просить він вартового відвести мене туди, де працювати найгірше, де пригінчі й доглядачі найлютіші.

Так воно й сталося, бо того дня пізно вночі, повернувшися з роботи до табору, я приніс на своїх плечах і спині багато кривавих синяків, хоч і працював справді щиро, ні на хвилину з рук не випускаючи кайла...

Тоді мені остаточно дозріває зароджена ще в Естергомі думка - тікати, тікати