Читати книгу - "Борислав сміється, Франко І. Я."
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- Добре, пане, зроблю се для вас, але прошу вас о поміч в тамтій справі. Якісь погані вісті доходять мене…
- Не бійся, я за все стою; що в моїй силі, то зроблю для тебе.
І за сим оба вийшли до жидівської громади, що гомонячи стояла на улиці. Але гомін той не був уже такий безпечно веселий, як перед хвилею. Холодний вітер улиці охолодив трохи й радість жидів.
- А хто знає, чи се вдасться? Ризико, ризико! - неслось в громаді, мов шелест зів’ялого листя.
- Га, що ж діяти,- сказав Герман,- ризико воно є, але у нашого брата кождий крок - ризико, то вже ризикуймо й на тім кроці. Удасться, то добре, а не вдасться, то ще таки світу не конець, і вони нам з рук не вирвуться.
Громада йшла улицею звільна, мов в процесії. Герман пішов передом до Матієвої хати, щоб перший приніс робітникам веселу для них новину. Слух о жидівській процесії рухнув уже по Бориславі,- юрба робітників валила позаду жидів, а друга юрба ждала вже проти Матієвої хати. Але ніхто не знав ще, що се все значиться.
- Ну, що? - спитав Герман, коли робітники в хатині засіли по-давньому.- Нагадали-сь ви?
- А що ми мали нагадуватися? - відповів Стасюра,- Наша гадка одна. От чей вам бог післав інший розум на душу.
- То зле, що ви такі уперті,- сказав Герман.- Але що вже діяти? Таке-то наше, бідних жидів. Коли хто з нами по правді не може порадити, то він береться на нас силою, бо знає, що ми проти сили не устоїмо. Таке й наше з вами. Затялись ви на своїм слові,- і нам приходиться уступити. Не прийшла гора до пророка, прийшов пророк до гори.
- Що, ви пристаєте? - спитав Стасюра.
- Авжеж, що маємо робити, пристаємо! І то маєте мені завдячити,- чуєте, люди! Були між нами такі, що радили спроваджувати на вас шандарів, військо, але я сказав: «Дайте собі з тим спокій!» І наостатку побачили, що я маю «рехт», і пристали на ваші жадання.
- На всі?
- Авжеж, що на всі. Коня без хвоста не купують. Ось вони йдуть сюда всі, щоби вам до рук, туй, на тім місці, зложити гроші до вашої каси. Тілько тепер наше питання: коли ми маємо до тої каси платити, то щоби ми мали й дозір над нею.
- А сего вам нащо?
- Як то нащо? Адже ж ми платимо. Ану, як хто розкраде гроші?
- Ну, над тим би ще мусила бути рада, се ще побачимо.
- Нехай і так,- сказав добродушно Герман,- мусимо на вас спуститися, бо… ну, бо мусимо! Але тепер принаймні одно мусимо знати: кілько грошей нині вплине до каси і де тота каса буде находитися.
Стасюра не міг на те сам нічого відповісти. Він виліз із-за стола і почав шептатися з Сенем Басарабом, з Матієм і Бенедьом. Всі вони не знали, що й думати, о тій наглій податливості жидів, а Сень Басараб відразу сказав, що боїться, чи за тим не криється який підступ. Але Бенедьо, щирий і добродушний, вибив їм з голови підозріння. Впрочім, і сама річ не виглядала на підступ. Коли б жиди хотіли збувати їх обіцянками, то що іншого,- але вони прецінь хотять давати гроші, а гроші - то прецінь не є нічого фальшивого: возьми до рук, замкни до скрині, і безпечно. Побратими подалися на ті докази і рішили так, що справедливість вимагає, щоб і жиди знали, кілько від них грошей до каси вплило і де тота каса находиться.
- Нехай буде по-вашому,- сказав Стасюра.- Виберіть двох з-поміж себе, котрі би були при складці: при їх очах гроші зложаться до скрині враз із списом, хто що дав, при їх очах скриня й замкнеся, і так буде й далі, кождого тижня, доки потому ліпше не урадимось, як нам бути з зарядом каси.
Нетаєний промінь радості перелетів по Германовім лиці на ті слова. Ось уже змагаючийся гомін коло хатини дав знати про прихід жидів. Ось уже вони почали входити до хати, дотикаючи рукою капелюха, вітаючи робітників уриваними «дай бо’». Герман кількома словами по-жидівськи розказав їм, яка стала умова, і вони швидко порозумілися, щоб при складці були Герман і Леон. Почалася складка. Прийдеволя записував, хто що дає. Насамперед приступили дрібні властивці: ті платили з квасним виразом, з оханням, деякі торгувалися, другі попросту недодавали по ринському та по два. Більші властивці платили з жартами, з притиками, деякі давали по одинадцять і по дванадцять ринських, вкінці Леон дав двадцять, а Герман - аж п’ятдесят. Робітники тільки позирали по собі, за хатою раз по раз роздавалися радісні крики,- се робітники вітали свою першу побіду в тяжкій війні за поправу своєї долі. Першу - і послідню наразі!
Складка скінчилася. Перечислено гроші - їх показалося звиш три тисячі. Сень Басараб із порога прокричав тоту суму цілій робітницькій громаді. Радість була без кінця. Германа і Леона трохи на руках не несли,- вони тільки всміхалися, почервонілі і спочені від задухи, що стояла в тісній, людьми набитій хатині. Гроші вложено до окованої скриньки, котра мала стояти в Матієвій хаті. Серед загальної шумної радості жиди віддалилися.
- Гурра! Наша взяла! Гурра! - кричали довго ще робітники, ходячи товпами по Бориславі. Веселі пісні роздалися від одного кінця до другого.
- А завтра до роботи,- говорили деякі, зітхаючи.
- Ну, і що ж! Не вік же нам святкувати. Просвяткували три дні, як великодні свята, хіба не досить? Се був наш правдивий великдень!
- А ви,- говорили деякі на радощах Матієві і Сеневі,- пантруйте нам нашої каси, як ока в голові. Три тисячі срібла,- таж то сума!
- Ану, панове ріпники, нафтарі, мазярі, чия ласка зараз до роботи? - голосили по улицях надзорці.- До вечора півшахти! Ану, ану!
Товпа робітників валила за ними.
В Леоновій фабриці від першої хвилі, як згода стала, вже горіла робота. Квапно діялось Леонові. Він хотів завтра скінчити цілий ладунок церезини, щоби до кінця тижня упакувати і вислати до Росії. Він аж горів з нетерпеливості через тоті дні примусового святкування,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Борислав сміється, Франко І. Я.», після закриття браузера.