Читати книгу - "Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін"

Бачити Штадлера не хотілося. Але є таке: «треба». І через «треба» я пішов.

Штадлер вигляд мав добрий.

На моє привітання відповів: головою кивнув чітко.

Я мовчки поклав капшук на стіл. Розв’язав, вивалив уміст.

— Ну, Веніаміне Яковичу, за це ти мені в обличчя плювався?

Штадлер різко сховав руки за спину. А в очі мені не дивився. Дивився на стіл. Не визначено в одну точку, а ніби ковзав поглядом і всією головою вздовж і впоперек.

Я схопив його за руку і потягнув до золота. Я докладав зусиль злегка, і рука не піддавалася. Штадлер не хотів. Я натиснув. Коли його рука поклалася на купку, я відчув, як він увесь здригнувся.

— Що, страшно? Чому страшно? Ти й страшніше бачив. І язик свій проковтнути-відкусити не побоявся. І тебе били смертним боєм. І кістки тобі ламали. А ти брязкалець злякався. — І притискав руку його й притискав до золота, і пальці стискував йому до хрускоту.

Він замукав з таким благанням, що я відпустив. Я не звір.

— Звідки це? Мучити тебе не буду. Хто власник? Ім’я, прізвище, де знайти. Я піду і більше ніколи до тебе не з’явлюся. Обіцяю. Усі знають, як я сказав — так і роблю.

Я підклав зошит просто під руку Штадлеру. І олівець уклав йому в пальці.

Він написав: «Горобчик Ліля».

Аркуш з написаним я вирвав. Склав учетверо. Засунув у нагрудну кишеню кітеля. Ґудзика застебнув. На одній ниточці ґудзик. Але нічого, потримає ще.

Зібрав капшук, ретельно і акуратно зав’язав.

— Прощавай, Веніаміне Яковичу. Тепер ніколи не прийду до тебе. І при зустрічі впізнавати не буду. І ти мене забудь. Спасибі. Про Довида Басіна знаєш?

Штадлер кивнув.

— А що Зусель зник, теж знаєш?

Мотнув головою в негативному сенсі.

— Що, не зник? Живий хоч?

Штадлер підтвердив.

— Звідки відомості? Від Лаєвської? Не відповідай. А то ти зовсім розбалакався. А ми ж вже попрощалися. Ти не зобов’язаний.

Штадлер махнув рукою. На свою адресу чи на знак прощання.

Вісті у Штадлера від Лаєвської, звичайно. Від кого ще. А Лаєвська від кого дізналася? Від Файди. Тільки він і міг. Іншим плювати і на Лаєвську, і на Довида. І на Зуселя, все одно — живий він, чи мертвий.

Два належних тижні за власний рахунок закінчувалися в понеділок. У моєму розпорядженні залишалася п’ятниця, субота і неділя. Весілля Євки теж у неділю.

Отже, треба вкластися у два дні хоч би з половиною. Так я для себе визначив.

Удома Люба з Ганнусею робили генеральне прибирання. Йоська бігав тут же з криками й сміхом. Гришко з Вовкою надворі вибивали доріжки.

Я попросив собі якусь справу, але Люба відповіла, що краще — не заважати. Помічників і без мене вистачає.

Я запитав, може, мені піти з Йоською і хлопцями погуляти.

Люба погодилася. Оголосила, що буде нас чекати з обідом на третю.

Я додав, що й Ганнуся б з нами пішла для повноти команди, якби Люба відпустила головну помічницю.

Люба й тут не висловилася проти.

Мені потрібна була радість. І я її собі влаштував. Три години ми гуляли Черніговом, і я з теплотою зазначив, що Гришко та Вовка не почуваються чужими. Намагаються йти ближче до мене. Коли Йоська втомився, несли його по черзі, а Ганнусі сказали, коли вона теж хотіла, що це справа чоловіча, а її справа особливо допомагати мамі Любі. Морозиво — хоч і залишки — Вовка і Гришко запропонували Ганнусі. Спочатку Гришко, коли побачив, що Ганнуся доїла, а за Гришком і Вовка. Воно вже дуже крапало йому на руки, а він чекав, коли Ганнуся долиже Гришкове, потім вручив своє.

Йоська тягнувся за добавкою, але я не дозволив.

До хати залишалося трішки, коли Гришко сказав:

— Михайле Івановичу, дід татову хату продав? І свою теж?

— Так.

— А та, де ми в Острі жили, наша?

— Ваша. Твоя, Вовчина і Йосьчина. Дід купив.

— А тітка Єва казала, що ми з її дозволу мешкаємо. Вона перестане дозволяти, і ми там мешкати перестанемо. Знову в землянку до Зуселя підемо. Брехуха.

Я зупинився.

— Коли вона таке казала?

— Коли Зуселя хворого привозила. Коли посаг свій просила у діда, а він не дав. І мені подивитись не дозволив.

Оце номер. Ну Євка, ну погань! Брехня на брехні. Правду по краплині вичавлює, і ту розмазує, не збереш. Розмовляти з нею виходить урешті-решт даремно.

Я мирно сказав, щоб Гришко не забивав собі голову чужою брехнею. Тітка Єва була зла на діда і тому сказала неправду.

Обідати я не залишився. Любі шепнув, що треба на службу терміново. Можливо, й навіть скоріше за все, з нічним виїздом у район. Щоб не хвилювалася.

Люба зібрала в дорогу дещо з їжі. Мовчала.

Потім запропонувала:

— Мишо, я ті гроші, що ти нам у Рябину присилав, майже не витрачала. Візьми.

Дістала з гаманця пожмакані папірці. Простягнула далеко від себе в повітря.

Я не взяв. Дещо у мене залишалося. Усі наші діти тут, а не десь. Отже, тут і гроші потрібніші.

Я відбув в Остер. І цього разу вирішив для себе останнім і рішучим.

У моєму мішку була їжа, зміна білизни і проклятий капшук. Я виявився до нього прив’язаний.

Шофер попутної вантажівки трапився остерський. Узяв мене до самого місця призначення. Чоловік у віці. Я запитав, чи знайомі йому в Острі такі прізвища, як Мельник і Цегельник.

Він відразу відповів, що їх знають і поважають усі. Тільки Янкель Цегельник — колишній видатний командир єврейського партизанського загону років зо два тому несподівано зник безвісти. Казали, що втопився в болоті. А Гиля Мельник, його заступник з партизанської слави, живий і здоровий.

Я