Читати книгу - "Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін"

Господар перебував удома сам.

Я без передмов сказав, що йому як колишньому партизану довіряю цілком і прошу відповісти на кілька запитань.

Мене цікавлять дві особи: Лілія Горобчик і Поліна Лаєвська. Про громадянку Горобчик я одразу заявив, щоб уникнути непорозумінь і зайвої стриманості, що вона на тому світі. А Поліна жива. Але краще й про неї казати саму правду й не прикрашати. Ніякої оформленої справи проти неї органами не ведеться, але інтерес є.

— Що розповідати?

— Усе цікаво. Висновки я сам зроблю. Спочатку про Горобчик. Що їх дві сестри-близнючки — відомо. Про батька з матір’ю — загинули в період окупації — теж зрозуміло. Про Єву відомо. Про Лілю — нічого. З Лілі починайте. З війни.

— Лільку вбили?

— Ну, вбили. Яка різниця?

— Різниця така, що її мали вбити. Я завжди знав: своєю смертю вона не піде. — Посміхнувся Мельник, можна сказати, лагідно. Що посмішка припала на такі його дивні слова, мене здивувало.

Він зауважив:

— Я тому посміхнувся, що вона мені казала якось, у загоні: «Мене куля не бере. А жити не хочу і не можу. Що мені робити?» Я їй відповів, що закінчимо розрахунок з фашистами, і потім вона знайде собі місце. І жити захоче. Сказав через посаду. Так не думав. У мене взагалі думка, що людина сама має визначатися — чи їй жити. Вона раз і назавжди в якусь хвилину визначила — не хочу. І мені було зрозуміло, що після перемоги жити вона перестане. Переможе — і перестане. Я здивувався тільки, що вона після війни протягнула так довго. Особливо сказати нічого. Воювала як усі. Відчай у неї з’явився після одного випадку. Ви про Лаєвську разом з нею запитали. То з Лаєвською це й пов’язане. Поліна перед війною виїхала з Остра: її чоловіка перекинули кудись у Середню Азію. Він був гарний виконроб. Чи інженер. По всій Україні працював на великих будівництвах. Вона за ним, за черговим призначенням. І з дітьми. Правда, у нас її не любили. А з іншого боку — кого люблять? Вона вдягнутися прагнула, гроші мала через чоловіка. Діти ставні. Гарні. На п’ятірки вчилися. Дівчатка. У сорок першому старшій було років чотирнадцять. Молодшої та середньої точно не пам’ятаю. Але теж школярки. Ну й Поліна їх на літо з нового місця сюди прислала. Погостювати. Чоловік їх привіз і мав намір сам з ними відпочивати. Начебто у нього в Середній Азії малярія чи віспа почалася. Чи щось таке. Мешкали у Файди в Козельці. Його Сіма — дружина, двоюрідна Поліні. Файда відразу пішов на фронт. Сіма із сином — в евакуацію. Для відповідальних співробітників виділили транспорт. Для Полінчиних дітей і чоловіка місця не знайшлося. Вони туди-сюди. Залишилися. Чоловіка на вулиці німці застрелили. Дівчаток хтось заховав. Коротше, вони опинилися в Янові у місцевої баби з дідом. Ті їх ховали, ховали, до зими сорок першого ховали у себе. Потім хтось доніс. Звичайна історія. Прийшли німці з поліцаями. Німці стояли, а поліцаї хату палили. Діти у вікна намагалися вилізти, їх запхали назад.

Старого зі старою раніше розстріляли перед усіма, щоб зробити приклад.

— Звідки відомо? Хто бачив своїми очима достеменно?

— Достеменно бачила Лілія Горобчик. Вона в той момент перебувала на завданні. В Янові. По хліб її послали. Чи що дадуть. Ми голодні сиділи. Останнє сіно з вареними ременями доїдали. Вона взяла мішок і пішла в Янів. І Лілія бачила своїми очима, як палили Полінчиних дітей. Після того вона мені й сказала, що не може жити.

— Війна. Що вона, раніше фашистських звірств не бачила?

— Бачила й не таке. Але щоб вона поруч — а дітей знайомих урятувати не могла… Ну, що могла? Вилізти вперед, гранатою помахати — і не встигла б. Коли чужі гинуть, тим більш у муках — дуже їх шкода. А якщо близькі — нестерпно. Сам з ними і гориш, і шкуру з тебе здирають, і закопують у землю живим. По собі знаю. А вона — молода жінка, їй самій ще дітей народжувати. А у неї всередині випалили те місце, де діти мають перебувати. Так вона мені казала. Потім Ліля зникла. Ми її заочно поховали з пошаною. А після війни хтось її у Чернігові зустрів. Потім Євка до неї навідувалася. Я краєм вуха чув. Жива — і добре. А Лілю не Лаєвська вбила?

— Чому ви так подумали?

— Не знаю. Ви звели їх разом. Я подумав — Поліна вбила. Файда про неї розповідав, що вона через своїх дітей збожеволіла. Ви її бачили? Нормальна вона зараз?

— Нормальна. Здоровенна бабища. Губи фарбує, перманент робить. Не хвилюйтеся. Нормальна. Гарматою не проб’єш. Звідки вона дізналася про дітей?

— Хтось у загальних рисах розповів. З наших. Таке з вуст в уста передається. Рознесли.

— І що, всі знали, що Лілія своїми очима спостерігала смерть дітей?

— Узагалі-то сумніваюся. Отож-то й є, що ніхто із загону не знав, куди я її послав. Тим більш що в Янів і не відправляв. Лілька мала попрямувати в інше село. А вона пішла в Янів. Повернулася, завдання фактично не виконала. Замість виконання розповіла про дівчаток. У воєнний час, хоч в армії, хоч у партизанах, — таке дуже не вітається. З мене, щоправда, слово взяла, що я нікому про те, що вона бачила. Я обіцяв. Обіцянки дотримався. Сама висловилася в тому сенсі, що готова понести заслужене покарання. Але я для нашого командира — Янкеля Цегельника — придумав. Вигородив дівку. Щоб вона ще з кимось обговорювала? Навряд. Через місяць приблизно вона зникла. Пішла на чергове завдання і пропала безвісти. А хто її вбив? Знайшли?

— Знайшли.

— А за що?

— Товаришу Мельник, вам цікаво, а в мене часу нема розповідати. До того ж це до цієї розмови не стосується. Ви не ображайтеся.

— Розумію.

Мельник спитав між іншим:

— Ви ж із Файдою знайомі? В Острі секретів нема. Усі на видноті. Запитайте у нього. Він може ще розповісти. Він багато чого знає. Тільки наляканий тепер. До нього Лаєвська налітає. Бігає, місця собі не знаходить. Нечасто, але буває тут.