Читати книгу - "Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін"

— А ви не налякані?

Гиля невизначено похитав головою.

І запитав:

— А ви, товаришу капітан?

До Файди ішов, кружеляв. Щоб довше.

Сів перекусити в гаю. Гарна галявина з височенною травою. Нізвідки мене не видно.

Ще не сутеніло. А мені треба, щоб настала ніч і точно вся сімейка Мирона позбиралася. У ліжках. Теплі.

Я їв Любоччину їжу і думав ні про що. І така пустка була в мені, що я відчував вітер і на кістках, і на крові.

Задрімав. Наплічник під головою. Крізь брезент спочатку дуже відчувався капшук. Потім, коли остаточно провалився в сон, особливих незручностей не відчував. Хропів, як убитий.

У хаті Файди не світилося жодне вікно.

Постукав без сорому.

Відчинив Мирон. Якби не в трусах і майці, я б вирішив: чергує біля дверей.

— Здрастуйте, Мироне Шаєвичу. Оголошуйте підйом. Загальний. Негайно. Усі вдома?

Мирон швидко і чітко відповів:

— Усі.

Розсілися довкола столу.

Сіма в гарній сукні. Видно, не перше-ліпше схопила спросоння. Сунька в штанях і безрукавці. Ремінь на штанях затягнув на останню дірочку. Не там, де виднілася звична для нього відмітка від пряжки. Отже, зі значенням штани підперізував. З твердістю і рішучістю. Мирон у штанах, піджаку. Сорочка застебнута на всі ґудзики. Навіть під горлом.

Сиділи як не в себе вдома. Руки на колінах.

Я почав:

— Ну, що, чекали. Мене чекали?

Мирон сказав за всіх:

— Вас, Михайле Івановичу.

— От і добре. Тоді самі знаєте, для чого чекали. Розповідайте, Мироне Шаєвичу. Про Лаєвську і таке інше. Про її справи з Лількою Горобчик, Довидом, Євсеєм. Родина ваша в курсі, напевно. Інакше б не вирядилися так.

Я обвів усіх пильним поглядом і кожному глянув в очі.

Сіма опустила голову. Сунька відкинувся на спинку стільця і поклав ногу на ногу. Поспіхом сандалі взути не встиг. Капець упав. Хлопець зніяковів і знову сів струнко.

Я йому особисто сказав:

— Ось так, Сунько, і буває. На дрібницях гориш. Готувався, готувався зустріти мене з усією відвагою. А капець — лясь, і від тебе мокре місце лишилося. Не бійся. І ви, Сімо, не бійтеся. Я в гості прийшов. Мені треба знати детальну правду. Щиросердну. Знати, щоб навіки поховати в собі. Для з’ясування з Лаєвською. Вона сама наривається. Я її не чіпав.

Усі переглянулися. Сіма тихо заплакала. Сунька погладив її по плечу.

Мирон сказав за всіх:

— Не треба ламати комедію. Ми готові. Сіма зібрала речі, ви краще скажіть, що можна взяти, а що ні. Щоб зайве не тягнути. Дякую, що прийшли вночі. Менше інтересу сусідам. Хату опечатаєте? Якщо понятих треба, краще зверніться через два будинки, номер 18. Там люди хороші.

Тільки тоді я звернув увагу, що біля вікна, за етажеркою, стоїть валіза, клунок і портфель. Вони зібрали речі. Чекали арешту. Бебехи на три персони.

Я підійшов, етажерку відсунув. А вона з лози, не міцна, впала від утрати рівноваги. Я підняв. Книжки збирати не став.

Рукою показав:

— Скільки чекаєте?

Мирон відповів:

— Як ви з дітьми поїхали. Недовго. Ви не мучитель. Через день, уважай, з’явилися.

Я розреготався.

— Мироне Шаєвичу, Сімо, Сунько! Якого біса викаблучуєтеся! Який арешт? За що? Я й на гадці не мав. Але тепер підозрюю, звичайно. Треба ж видати себе з головою! Валізи вони зібрали. Понятих їм треба. Я ж ясно висловився: «Ви мені викладаєте все аж до я не знаю чого, а я слухаю уважно і йду». Ну, сніданком погодуйте, якщо довго говорити будете. І все! Ви мені всі троє даром не потрібні. Я вам наперед обіцяю. Хочете, розписку напишу? Мені потрібно знати про Лаєвську та її справи з Довидом, Євсеєм і Горобчик Лілією. Якщо вона ще з кимось справи мала — і про тих скажете. Ваша роль — осторонь. Вона ніяк не зарахується в майбутньому. Ясно?

Я кинувся до валізи, розкрив її і став викидати мотлох на підлогу. Жіноча білизна, сукні, тепла кофта, боти. Закінчив із цим, випатрав клунок і портфель — там Суньчине і Мирона.

Ганчірки летіли і падали де впали. Ніхто з них не ловив. Ніхто не кричав.

Я кричав:

— Відповідайте мені всі троє: є у вас мізки чи немає?! Живі мізки є, я вас питаю, як людей?!

Кричав я, кричав — і втомився.

Сів на підвіконня, ноги упер у підлогу, лікті відвів назад, засунув руки в кишені галіфе. Скільки мовчав — не відчув.

Першою заговорила Сіма.

— Самуїла відпустіть звідси. Йому слухати наші розмови не треба. Він і не знає нічого. А нерви витратить. І так уже надто багато пережив. Ми думали, що його як члена родини. А якщо інакше, отже, інакше. Нехай іде. Як ви вирішите, Михайле Івановичу?

— Іди, Сунько. Погуляй. Коли тебе ще матуся вночі гуляти випровадить. Іди. — Сунька сидів на місці. Я суворо наказав: — Іди, Самуїле. Ти мені не потрібен. У мене до тебе питань немає. Не розсиджуйся. Ну?

Сунька обережно підвівся. Потім знову присів на край стільця.

— Батьків не кину.

— Не кину! Я зараз тебе через зачинене вікно кину, якщо сам не заберешся! Поведінку твою я оцінив. Молодець. Іди. За батьків не турбуйся. Ну?

Мирон сказав голосом, якого я у нього не чув раніше:

— Самуїле, йди. Переночуй у своїх когось, хто пустить. Скажи, загуляв, додому боїшся показуватися. Не мені тебе вчити.

Коли Сунька пішов, Мирон розстебнув ґудзик на комірі, покрутив шиєю. Підвівся, зібрав речі, які я розкидав. До однієї. Підряд. Звалив у купу на