Читати книгу - "Ідеальна незнайомка"

– Так.

Після короткої паузи Кайл додав:

– Певна річ, знаєш.

Він чекав мене на місці, спираючись на капот свого автомобіля, не службового, у джинсах і потріпаній шкірянці.

– Навіщо ми тут? – запитав він.

– Ти ж хочеш закрити справу? Справу Фінлі?

– Ти ж знаєш, що хочу.

Він відштовхнувся від машини, випускаючи з уст клубок пари – холодне ранкове повітря натякало, що вже повертає на зиму.

– Це Бетані, – сказала я.

Я мусила повідомити йому особисто, дивлячись в очі, щоб у цей момент Кайл бачив, що написано на моєму обличчі.

– Що Бетані?

– Це вона вбила Джеймса Фінлі.

Він закліпав очима.

– Звідки ти знаєш?

Тео бачив жінку, яка волочила його тіло. Його посадили в машину Еммі.

Що в мене було для Кайла насправді? Свідок, ненадійний, який міг натомість указати на мене. А жінка, яка за моїми словами була вбивцею, вже мертва.

Натомість я зосередилася на запаху, який запам’ятала в помешканні, та на відчутті, що кухню нещодавно старанно вимили. А також на переказаній мені Тео розмові між Бетані та Еммі.

– Ви обшукували її квартиру? – запитала я.

– Навіщо?

– Ножі? – сказала я. – Кров? Не знаю. Там пахне відбілювачем.

Поліція побувала в неї до того, як в озері знайшли Джеймса Фінлі, ще до того, як дізналися його ім’я. Отже, вони тоді нічого не шукали. Жертв знайшли не в тій послідовності.

Кайл розлючено захитав головою.

– Чому ти про це знаєш?

– Її сусідка впустила мене. Думала, що я родичка. Бетані Джарвіц намагалася захопити моє життя, Кайле. У неї була моя картка соціального страхування. Кредитні картки з моїм іменем. Я її ніколи не бачила, але вона мене знала. Вони обидві залишили тут мене ні з чим.

Я виклала йому всі шматки з’ясованої мною інформації, нехай робить із ними, що тільки зможе. Розповіла, що Еммі приїхала сюди заради Бетані й використовувала мене, щоб допомагати їй. Що їх пов’язує злочин у минулому. Про те, що Еммі, імовірно, скористалася допомогою Джеймса Фінлі – шахрая та грабіжника, який знав, як підробити документи та мав потрібні зв’язки. А потім дівчата були йому зобов’язані, він мав над ними владу. І як він тим скористався? Бетані сказала, що Джеймс Фінлі з’явився в неї, вимагаючи більшого. Що вона мусила це зробити.

Цікаво, чи Еммі їй повірила? Чи так було насправді? А може, вона бачила Бетані наскрізь. Що ж такого дізналася Еммі про Бетані тієї ночі, після стількох років, коли волочила через ліс мертвого Джеймса Фінлі? Може, Еммі нарешті збагнула всю глибину гніву Бетані? На що вона здатна. Чого від неї можна чекати.

– Я знайду там твої відбитки, якщо проводитимемо обшук? – запитав він.

– Так, – відповіла я. – Але не на тому посуді, що лежить у раковині. У день нападу хтось до неї приходив. Там щонайменше два набори використаного начиння. І це була не я.

– Еммі? – запитав він.

Я знизала плечима, на язику крутилося «Меліса». Проте я досі не була певна щодо її ролі. Чи Бетані видавала себе за неї? Чи таки за мене?

– Хтось, хто назвався таким ім’ям.

– Тож ми мусимо повірити тобі на слово. Повірити в якогось привида. Що то була не ти, а хтось інший.

– Мабуть, так.

Я зустрілася з ним поглядом, благаючи, щоб він побачив у мені переконання, що це правда. Що я врешті-решт розповіла йому все, що досі не наважувалася.

Він примружився на вікна позаду мене. Запхнув руки в кишені куртки, підступив ближче й моторошно тихим голосом запитав:

– Хто ж тоді вдарив Бетані? Хто залишив біля озера помирати?

– Хіба це важливо?

Я знала, що важливо, що це мусить бути важливим, але вагалася, чи, бува, вона тепер не перетвориться в їхніх очах із жертви на злочинця? Чи продовжать вони шукати відповіді?

– Так, Ліє, те, що сталося з Бетані Джарвіц, важливо.

Кайл теж мав досвід справ із безіменними лицями, безликими іменами, і теж вірив, що їхні історії важливі.

Я знову подумала про Тео. Про те, що він бачив. Тео казав, що тіло Джеймса Фінлі волочили дві жінки. Що одна з них панікувала. А тоді я подумала про те, що повідомила поліція, про версію, яку вони проробляли. Чому одразу затримали Кобба?

– Чи можна прослухати той телефонний дзвінок? – запитала я. – Коли хтось повідомив поліції про Девіса Кобба?

Він обережно захитав головою.

– Будь ласка, Кайле. Ти не мусиш мені нічого розповідати. Я вже знаю про той дзвінок. Знаю, що він був анонімний.

– Як… – І його голос стишився до ледь чутного белькотіння. – Ти таки випитала це в інспектора Доджа?

Я захитала головою.

– Я не хотіла накликати йому клопотів. Просто намагаюся збагнути, яким чином усе пов’язано. І не гнівайся на нього. Він не сказав мені, звідки телефонували.

– Бідолаха, – сказав Кайл. – Він був сам на себе не схожий, коли повернувся від тебе. Тепер ясно чому.

– А я гадала, що через небіжчика.

– Ми очікуємо такого від новачків. Він не бачив тіла. Це ти його накрутила, довела до такого стану. Малий ще геть не досвідчений. – Кайл зітхнув. – Добре, ось у чому штука. Той запис не допоможе, навіть якби в нас був інший запис для порівняння. Голос… захеканий. Наче вона бігла. Або плакала. Ми не зможемо встановити, чий то був голос.

Плакала?

Я б теж нічого не встановила. З усього, що про неї пам’ятаю, я ніколи не чула, щоб вона плакала. Вона показувала лише ті свої сторони, якими хотіла поділитися.

– Що вона сказала? – запитала я.

Він заплющив очі, ніби читаючи ті слова з голови.

– Вона сказала: я бачила Девіса Кобба біля озера вчора ввечері. Чула, як він сварився з якоюсь жінкою.

– Але зателефонувала не одразу.

– Ні, не одразу. Лише після того, як ми отримали повідомлення від Марти Романо. Уранці наступного дня. Гадаю, вона, мабуть, почула переполох, почала зіставляти факти, збагнувши, що до чого.

Мої пальці нервово засіпалися. Я уявила, що Еммі досі тут і спостерігає за тим, як розгортаються події.

– Звідки? – поцікавилася я. А тоді повторила гучніше. – Звідки телефонували?

Він стиснув губи, довго дивився мені в очі. І нарешті сказав:

–