Читати книгу - "Молоко з медом"

— Не знаю. Здається, акушерки дуже мало заробляють. Можливо, лікарем-неонатологом, який працює з такими маленькими. Власної дитини я, може, і не хочу, але діти такі класні, правда?

— Не знаю. Мене вони трохи лякають. І що вона тепер робитиме?

— Нічого. Якось виховуватиме малу. Батьки допоможуть.

Дівчата сіли на трамвай, який їхав у бік центру, але Наталія вийшла раніше.

— Я домовилася про зустріч, — збрехала вона. Говорити їй більше не хотілося. Вона збиралася спокійно подумати про все це. Про Лінку та її дитину. Але не тільки про них. Що, власне, робити з Азором. Бо її ця ситуація справді починала дедалі більше виснажувати.

— Тобі ця дівчина подобається, еге ж? — мама зробила спробу розпитати Оскара про Лінку, одночасно краючи моркву. Раптом, невідомо чому, їй забаглося зварити суп. О десятій вечора! Попрохала сина допомогти порізати овочі, та схоже, що то лише був привід для розмови.

— Дай спокій, це лише однокласниця.

Дарма він мамі про все розповів. Про пологи й узагалі. Міг би цього й не робити. Вона явно бачила, які в ньому вирують емоції, як він усе це пережив.

— У неї ж дитина, — додав.

— Так. А той… батько дитини?

Оскар знизав плечима.

— Гадки не маю. Його тут немає. Він у Лондоні.

— Бідолашна дівчина. Я їй співчуваю.

— Але ж ти теж розійшлася з батьком.

— Так, але він не покинув мене вагітну. Чи з немовлям. Це геть інше. А вона така хороша дівчина. Гарна, але ще й… ну, завдяки ній у мене є робота. Добра. Шкода, що в неї так усе склалося. А ти… хтось у класі тобі подобається?

— Ні! — обурено вигукнув син.

Бо це ж очевидно, що ні! Йому завжди подобалася Лінка, відколи він з нею познайомився. От тільки вона завжди була не його.

— Так-так, — мама співчутливо глянула на хлопця. — Але… розумієш, дитина — не такий уже й клопіт. Це щастя. Багато жінок не можуть мати дітей, хоч і дуже прагнуть, — морква, цибуля й шматочки броколі помандрували до каструлі. — А трапляється ж, що в когось уже є дитина, просто життя не склалося. Це ще не трагедія.

— Припини, мамо, справді.

Мати посолила суп, зменшила вогонь, а тоді скуйовдила синові чуприну.

— Я лише так говорю. Бо бачу… Я ж тебе знаю.

Оскар хотів сказати, що він чудово уявляє, що буде далі. Приїде Адріан, побачить доньку, вигукне: «Ур-р-ра, супер, заживемо всі вкупі, разом!», — і тоді Лінка кинеться йому в обійми. Але нічого не сказав, бо соромився.

— Коли той твій суп буде готовий? — тільки й спитав.

— Скоро, — усміхнулася мама. — Зголоднів?

— Та загалом щось би з’їв, — усміхнувся у відповідь Оскар. — Хоча їсти суп ледь не опівночі — не дуже звично, га?

— Як твої справи? Як почуваєшся? — запитав Оскар, вручаючи Лінці пачку памперсів. — Моя мама сказала, що це найпрактичніший подарунок, бо швиденько використається.

— Ну, менш практичний ти зробив уже раніше, — Лінка кивнула головою на тюльпани у вазі й ледь порожевіла.

— Я ще й сповивальний столик приніс.

— Оця стільниця?

— Яка ще стільниця?

— Схожа на ту, що на ній тісто розкачують.

— А в тебе гарний настрій.

— Так, бо я рада, що нарешті вдома. Щоправда, я перетворилася на молокозавод і тепер геть прив’язана до дитини, але мені вже набагато краще.

— Як мала?

— Як бачиш. Загалом добре, що ти привіз цю штуковину. Я пеленаю її на ліжку, а це страшенно незручно, тим більше, що вона какає чи не дванадцять разів на добу.

— Дванадцять?

— Ага. Воно схоже на сир із куркумою.

— Бр-р-р. Ні, будь ласка, нічого більше не кажи.

— Спершу я щоразу думала, що поїду до Риги, але вже звикла. О, знову, — і справді, з ліжечка пролунав дивний звук. Ніби хтось видушував кетчуп із тюбика.

— Ти трохи вчишся?

— Уяви собі, що так. Навіть дуже багато. Дитина лише їсть і спить. Погодувала — і вільна. Усе дуже непогано, принаймні поки що. Жодних кольок, розладів чи чогось такого. Майже зовсім не плаче. Хіба коли зголодніє.

Дитя немов почуло її слова, бо з ліжечка почулося тихеньке попискування, яке невдовзі перетворилося на голосний плач.

— Мабуть, я її зараз погодую.

— Почекай, спершу встановимо це.

Поклали сповивальну дошку на ліжечку.

— А тут можеш розкласти всі ці свої… прибамбаси.

— Що? — засміялася Лінка.

— Ну, оце все, — кивнув Оскар на купу пелюшок і повзунків, які наразі лежали на табуреті біля ліжка.

Удвох вони перенесли все це на дошку. І на мить їхні руки зустрілися.

Оскар подумав, що це дивно. Адже він бачив її напівголою. Якусь мить бачив груди, коли вона годувала дитину. А тепер його раптом мов жаром обсипало, бо він на секунду торкнуся її долоні?

Лінка подумала, що це дивно. Адже він був з нею в пологовому! Бачив її в найінтимнішій ситуації на світі! А тепер, коли він мимохідь торкнувся її руки, їй здається, що в неї підгинаються ноги?

Перезирнулися. І Оскар першим простягнув долоню й узяв Лінку за руку. Легенько впіймав її за пальці. Запала тиша. Оскар подумав, що ні про що він так не мріє, як про те, аби її зараз поцілувати. Але боявся все зіпсувати. Тож лише глянув на Лінку й міцніше стиснув її долоню. Дитина, яку так і не погодували, запхинькала, але вони не звернули на це уваги. Лінка тримала в руках пачку памперсів, Оскар — якісь вологі серветки, та за мить обоє, як за командою, впустили свої реквізити на підлогу. Щоб обнятися, пригорнутися міцніше, бодай на хвилину.

Дитина розплакалася голосніше.

— Я мушу її погодувати, — озвалася Лінка, вивільняючись з обіймів Оскара. — Не дивися.

— Я ж уже все бачив.

— Неправда!

— Бачив, та гаразд. Я забуду. Буде, як скажеш.

Він був такий щасливий, що ладен був пообіцяти все на світі.

Згодом, коли уже допоміг Лінці зі сповивальною дошкою та рештою дрібниць, яких їй бракувало для повного щастя, коли він у цілковитій ейфорії повертався додому, згадуючи доторк її долоні й те дивне відчуття, що все можливо, він раптом зупинився. А що, як… що, як це така собі примха? Минущий каприз? Адже той повернеться — і Лінка змінить думку. Він про це забув, бо вона торкнулася його руки? Оскар так намагався захиститися від почуттів, що про все забув.

Бо він же приїде. Зрештою, краще, щоб дитина була зі справжнім батьком. І Лінка вже одного разу до нього повернулася. Розлючено стусонув скрижанілий камінець, який примерз до тротуару, — і аж засичав