Читати книгу - "He відпускай мене"

поцінувати те, скільки всього ми змогли для вас забезпечити. Погляньте-но на себе! У вас були хороші життя, ви освічені й інтелігентні. Пробачте, що ми не змогли забезпечити вам більшого, але ви повинні усвідомити, наскільки гірше все було колись. Коли ми з Марі-Клод лише починали, таких місць, як Гейлшем, не було взагалі. Ми і Ґленморґан-гаус стали першими. За кілька років з’явився Фонд Сондерс. Разом ми розпочали немасштабний, але гучний рух, і кинули виклик тому підходові, який застосовувався у програмі виїмок. Найважливіше, що ми продемонстрували світові: якщо учнів вирощувати в гуманному, культурному оточенні, вони виростають такими ж чутливими й розумними, як звичайні люди. Раніше всі клони — чи то пак, учні, як ми воліємо вас називати — існували тільки для того, щоб служити джерелом постачання для медичної науки. Спочатку, після війни, саме цим ви й були для більшості людей. Незрозумілі об’єкти в пробірках. Ти не погоджуєшся зі мною, Марі-Клод? Вона дуже тихо поводиться. Зазвичай її просто заткнути неможливо, коли доходить до цієї теми. Ваша присутність, дорогі мої, здається, зв’язала їй язик. Чудово. Отже, повернімося до твого запитання, Томмі. Ось навіщо ми збирали ваші творчі роботи. Ми відбирали найкращі і влаштовували спеціальні виставки. Наприкінці сімдесятих, коли наш вплив значно зріс, ми організували в різних куточках країни великі події. Туди приходили міністри, єпископи, відомі люди. Звучали промови, вливались значні кошти. «Ось, погляньте-но!» — могли сказати ми. — «Погляньте на це мистецтво! Як ви смієте стверджувати, що ці діти — нижчі від людей?» О так, наш рух тоді широко підтримували, більшість була на нашому боці.

Кілька наступних хвилин міс Емілі пригадувала різні події, що відбувались у ті часи, називала чимало імен, які для нас нічого не означали. Могло навіть здатись, що ми знову слухаємо її під час ранкових зборів, а вона відхиляється таким маршрутом, за якими ніхто з нас не здатен встежити. Сама вона, здавалось, отримувала насолоду — в кутиках очей проглядався натяк на посмішку. Тоді раптом вона вийшла з цього стану і промовила з іншою інтонацією:

— Але ж ми ніколи не втрачали контакту з реальністю, правда, Марі-Клод? На відміну від наших колег із Фонду Сондерс. Навіть у найкращі часи ми пам’ятали, яку нелегку боротьбу ведемо. А потім сталася ця морнінґдейлівська історія, потім — ще двоє чи троє випадків, і перш ніж ми встигли будь-що зрозуміти, наша напружена праця зійшла нанівець.

— Але я не розумію, — сказала я, — чому люди взагалі погано ставляться до учнів.

— З твоєї нинішньої перспективи, Кеті, таке нерозуміння цілком виправдане. Однак ти повинна постаратись подивитися на справу в історичному ключі. Після війни, на початку п’ятдесятих, коли так швидко почали відбуватись нові наукові прориви, не було часу для того, щоб критично оцінювати ситуацію, ставити тонкі запитання. Несподівано перед нами з’явилися всі ці нові можливості, нові способи лікувати стільки невиліковних раніше захворювань. Саме на цьому зосередилась загальнолюдська увага, цього всі найдужче прагнули. І протягом тривалого часу люди воліли вірити в те, що ці органи з’являються нізвідки, щонайбільше — виростають посеред якогось вакууму. Так, заперечення траплялись. Але на момент, коли люди почали думати про… про учнів, на той час, коли вони звернули увагу на те, як вас вирощували і чи взагалі вас слід було створювати — на той момент було вже занадто пізно. Повернути процес назад було неможливо. Як можна попросити людей, які побачили, що рак — виліковний, як можна попросити їх відмовитися від ліків і повернутись у темні часи? Дороги назад не було. Хоч як би незручно почувались люди через ваше існування, набагато важливішим виявилось усвідомлення, що їхні власні діти, їхні чоловіки і дружини, батьки, друзі не помруть від раку, від захворювання рухового нейрона, від серцевих хвороб. Тож тривалий час вас тримали в тіні, а люди з усіх сил намагались узагалі про вас не думати. А якщо й думали, то старались переконати себе, що ви не такі, як ми. Що ви — нижчі від людей, тому ваша доля неважлива. Так усе було, аж доки не виник наш невеликий рух. Але чи розумієте ви, проти чого ми виступили? Ми, фактично, намагались досягнути неможливого. Ми виступили проти цілого світу, який прагнув, щоб учні віддавали свої органи. Поки це було вирішальним, бар’єр, що заважав побачити вас повноцінними людьми, залишався непорушним. Що ж, ми багато років вели боротьбу, і таки вибороли для вас багато поліпшень, хоча, звісно, вас було небагато. Але тоді стався морнінґдейлівський скандал, потім — ще інші речі, і перш ніж ми встигли оговтатись, клімат змінився. Ніхто не хотів більше нас підтримувати, і наш маленький рух — Гейлшем, Ґленморґан, Фонд Сондерс — збили зі шляху.

— Що це за морнінґдейлівський скандал, про який ви постійно говорите, міс Емілі? — запитала я. — Розкажіть нам, будь ласка, тому що ми нічого про це не знаємо.

— Ну, ви й не можете про це знати. Цю історію не виносили на загальне обговорення. Вона стосувалась науковця на ім’я Джеймс Морнінґдейл, дуже талановитого на свій лад. Він працював у віддаленій частині Шотландії, щоб привертати якнайменше уваги. Він хотів запропонувати людям можливість народжувати дітей із посиленими характеристиками. Підвищеним рівнем інтелекту, спортивними талантами тощо. Звісно, траплялись уже люди зі схожими амбіціями, але цей Морнінґдейл зайшов зі своїми дослідами далі, ніж будь-хто доти, безсовісно порушив усі законні межі. Його викрили і поклали край дослідженням — та й, здавалось, по всьому. Тільки не для нас, звичайно. Ця тема не стала гучною. Однак вона спричинилась до певної атмосфери, розумієте. Нагадала людям про їхні вічні страхи. Одна річ — створювати таких, як ви, учнів, для програми виїмок. Але покоління створених дітей, які займуть місця звичайних людей? Дітей, об’єктивно досконаліших, ніж усі ми? О ні. Це лякало людей. Вони відхрестились від цього.

— Але, міс Емілі, — сказала я, — як це стосується нас? Навіщо через це закривати Гейлшем?

— Ми також не бачили зв’язку, Кеті. Спершу не бачили. І тепер я часто думаю, що в цьому полягала наша провина. Якби ми поводились настороженіше, якби менше були зайняті самі собою, якби доклали зусиль, коли новини про Морнінґдейла тільки з’явились — можливо, ми змогли б зарадити тому, що трапилось. Ох, Марі-Клод не погоджується зі мною. Вона вважає, що нічого неможливо було змінити, хоч що б ми робили — і, можливо, вона має рацію. Зрештою, річ же не тільки в Морнінґдейлі. Діялось у той час і інше.