Читати книгу - "He відпускай мене"

Наприклад, той жахливий телевізійний серіал. Все це тільки сприяло зміні течії. Але якщо звести все до суті — наш маленький рух завжди залишався надто крихким, надто залежним від примх тих, хто нас підтримував. Поки клімат сприяв нам, поки корпорація чи політик бачили користь із того, щоб нас підтримувати, ми здатні були триматися на плаву. Але боротьба не вщухала ніколи, а після Морнінґдейла, після зміни клімату, ми не мали шансів. Люди не хотіли, щоб їм нагадували, як насправді працює програма виїмок. Вони не хотіли думати про вас, учні, про ті умови, в яких ви з’являєтесь. Іншими словами, дорогі мої, вони хотіли, щоб ви знову сховались у тіні. В ту саму тінь, у якій ви існували до того, як з’явились люди на подобу Марі-Клод чи мене. Всі ті впливові люди, які раніше так прагнули нам допомагати — всі вони зникли. Ми втратили спонсорів, одного по одному, впродовж якогось там року. Ми продовжували триматись так довго, як тільки могли, ми існували на два роки довше, ніж Ґленморґан. Але врешті-решт, як вам відомо, ми змушені були зачинитись, і сьогодні від нашої роботи й сліду не залишилось. Тепер ніде в країні не знайдете нічого схожого на Гейлшем. Все, що можна знайти — урядові «домівки», і навіть якщо вони трохи кращі, ніж ті, що були колись, повірте, дорогі мої, що якби вам довелось побачити, що діється в деяких із тих місць, ви довго не могли б заснути. А щодо мене й Марі-Клод, то ми відійшли від справ, живемо в цьому будинку і зберігаємо нагорі цілу гору ваших робіт. Це все, що нагадує нам про наші колишні заняття. Як і гора боргів, про яку ми зовсім воліємо не згадувати. Як і спогади про всіх вас. І знання, що ми дали вам кращі життя, ніж ті, якими б ви жили.

— Тільки не проси їх тобі подякувати, — почувся з-за наших спин голос Мадам. — За що б вони мали бути вдячні? Вони прийшли сюди, прагнучи чогось набагато більшого. Що їм відомо про те, що ми зробили для них — про всі ті роки, про боротьбу, яку ми за них вели, що вони про це знають? Вони думають, це впало на них із неба. Поки не потрапили сюди, вони навіть нічогісінько не підозрювали. А тепер відчувають тільки розчарування, тому що ми не подбали, щоб усі можливості виявились для них відкритими.

Всі замовкли. Тоді знадвору почувся шум і знову пролунав дверний дзвінок. Мадам виступила з темряви і вийшла до коридору.

— Цього разу це точно робітники, — сказала міс Емілі. — Я повинна підготуватись. Але ви можете ще трохи залишитись. Робітники мусять знести тумбочку зі сходів. Марі-Клод простежить, щоб вони її не пошкодили.

Ми з Томмі не могли до кінця повірити, що це кінець. Жоден із нас не підвівся, і в кожному разі — не було нікого, хто б допоміг міс Емілі підвестись із її візка. Мені здалося, що вона зараз спробує встати сама, але вона не ворушилась, тільки нахилилася вперед, як уже робила раніше, й уважно дослухалась. Тоді Томмі мовив:

— Отже, нічого немає. Не буває відтермінувань, нічого.

— Томмі, — пробурмотіла я і зиркнула на нього. Але міс Емілі м’яко сказала:

— Ні, Томмі. Нічого такого немає. Твоє життя повинно рухатись за тим маршрутом, який йому призначено.

— То ви хочете сказати, міс, — сказав Томмі, — все, що ми робили — наше навчання, геть усе. Все це було для того, що ви пояснили? Більше ні для чого?

— Я розумію, — сказала міс Емілі, — може здаватись, що ви — просто пішаки у грі. Цілком може так здаватися. Але тільки подумайте. Ви були пішаками, яким пощастило. Існував певний клімат, тепер він змінився. Вам доведеться прийняти, що іноді у світі все відбувається саме так. Погляди людей, їхні почуття спочатку одні, потім — інші. Так сталося, що ви зростали у певний час цього процесу.

— Можливо, це тенденція, яка прийшла і пішла, — сказала я. — Але для нас — це наше життя.

— Так, це правда. Але поміркуйте. Вам пощастило більше, ніж багатьом до вас. І хтозна, з чим доведеться зіткнутись тим, хто прийде згодом. Перепрошую, учні, але мені доведеться вас покинути. Джордже! Джордже!

В коридорі стояв шум, і тому, можливо, Джордж не почув її — відповіді не було. Томмі раптово запитав:

— А міс Люсі тому пішла?

Я подумала, що міс Емілі, зосереджена на тому, що діялось у коридорі, його не почула. Вона відкинулась на спинку свого інвалідного візка і рухалась у напрямку до дверей. Навколо стояло так багато столиків і стільців, що проїхати видавалось неможливо. Я збиралася підвестись і розчистити їй шлях, але вона раптом зупинилась.

— Люсі Вейнрайт, — сказала вона. — О, так. Вона завдала нам проблем.

Міс Емілі замовкла, а тоді знову відкотила візок назад, щоб бачити Томмі.

— Так, вона завдала нам певних проблем. Непорозуміння. Але щодо твого запитання, Томмі. Те непорозуміння з Люсі Вейнрайт не мало нічого спільного з тим, що я вам розповіла. Не було пов’язано безпосередньо. Причина була радше внутрішня.

Я подумала, що на цьому вона й зупиниться, і тому запитала:

— Міс Емілі, якщо так, то ми хотіли б знати: що трапилося з міс Люсі?

Брови міс Емілі підстрибнули догори.

— Люсі Вейнрайт? Вона була для вас важливою? Пробачте, дорогі учні, я знову забуваю. Люсі пробула з нами недовго, і для нас залишилась другорядною постаттю в наших спогадах про Гейлшем. До того ж не найприємнішою. Але я розумію, адже ви виховувались якраз у ці роки…

Вона засміялась сама до себе, наче щось пригадала. У коридорі Мадам голосно вичитувала за щось робітників, але міс Емілі, здавалось, втратила зацікавлення. Вона з зосередженим виразом перебирала спогади. Врешті сказала:

— Вона була досить приємною дівчиною, Люсі Вейнрайт. Але пробувши з нами певний час, вона почала перейматись своїми уявленнями. Вона вважала, що ви, учні, повинні більше знати. Наче вам слід розуміти, що чекає на вас попереду, хто ви такі, навіщо. Вважала, що вам слід подавати якомога повнішу картину. Що говорити вам менше — те саме, що обманювати вас. Ми вислухали її думку і дійшли висновку, що вона помиляється.

— Чому? — запитав Томмі. — Чому ви дійшли такого висновку?

— Чому? Вона бажала добра, я не сумніваюсь. Бачу, ви нею захоплювались. Вона мала задатки чудової виховательки. Але те, чого вона хотіла, було надто теоретичним. Ми керували Гейлшемом багато років,