Читати книгу - "Кохай без правил, Ольга Манілова"

Тільки коли ми плутано дихаємо одне в одного під час другого заходу, він обсипає мою мокру шкіру гучним шепотом із грубощів і непристойностей.

Я навіть штовхаю його в плече, а Артур перехоплює мою долоню — і кусає, і цілує її, дивлячись мені просто в очі.

Ця ранкова "сесія" інтимної близькості розкриває щось тривожне всередині, немов виявляється загноїла рана, про яку я раніше не знала.

Я занадто швидко звикла до його дотиків, і я завжди дозволяю Резнику утримувати мою голову прямо.

Слава богу, цього разу обійшлося без жалюгідного лепету з мого боку. Відчуження Резника в поєднанні з його напором і цілеспрямованістю просто лякає.

Тому вже набагато пізніше я прямую до їдальні, неуважно поглядаючи собі під ноги, і намагаюся впоратися з неприємними почуттями.

Щось привертає мою увагу біля воріт, я дивлюся туди — а біля службового виходу знову стоїть той журналіст.

Він підіймає руку, явно маючи намір покликати мене.

Я розвертаюся назад, і тільки вже у своєму кабінеті сяк-так оговтуюся.

Поведінка цієї людини ненормальна, і все-таки варто було більше звернути увагу на те, що він тинявся біля мого будинку вночі.

Залишок дня я витрачаю на спроби натрапити на Резника, але хокеїста ніде не видно.

Я вже прийняла рішення розповісти йому про вчорашню розмову з журналістом, попри те, що це дуже ризиковано.

Думала навіть зателефонувати Салазарову або Соні, але все ж таки... краще поставити до відома Артура.

Так і не дочекавшись вдалої нагоди, я прямую до внутрішніх приміщень біля арени.

Чекатиму на вихід Резника після фінального тренування. Не хотілося б привертати до себе увагу, але сьогодні мені стало так страшно, коли я побачила ту фігуру в довгому темно-коричневому пальті. Це затьмарює багато речей на цьому тлі.

На жаль, Резник залишає роздягальню чи не останнім. Я впевнено підкидаю голову, не зважаючи на те, що за його спиною тягнеться Ципа, який точно не повинен бути присутнім при цій розмові.

Але інший хокеїст тут же випаровується.

Кілька гравців ще тупцюють у коридорі, а Артур рішуче прямує в мій бік. Він виходить на світло, і його живе обличчя нібито розпирає від тисячі емоцій, опуклих і гострих. Його настрій завжди впливає на мій.

— Привіт, — здавлено кажу я.

Коли я сьогодні вранці натягнула светр у технічному приміщенні, де ми займалися сексом, Резник пішов без жодного слова на прощання. Тільки стукнув спортивною сумкою по дверях.

— Привіт, — завмирає він, і кадик на його шиї смикається.

— Мені... Я зараз ішла двориком і... Точніше, ще вчора, коли починався цей безглуздий концерт...

Поки я долаю напад раптового і ганебного ідіотизму, масивне обличчя і вираз сірих очей змінюється.

Серце падає, бо я розумію: "він зовсім не це очікував почути від мене".

Резник сподівався, що я сама прийшла сказати йому...

За весь час нашого знайомства я вперше самостійно вийшла на контакт.

Він блискавично збирається, і киває мені, а його очі нібито темніють.

— Можна швидше? Я слухаю, давай.

Я відчуваю, що я на це заслужила, але визнання власної провини зовсім не допомагає впоратися з емоціями.

Напружено посміхаюся, і здебільшого поглядаю вбік.

— Той журналіст, пам'ятаєш? Що ходив під вікном... тоді? Він учора розмовляв зі мною, — Резник уже хапає мене за лікоть, але я вперто продовжую, — а сьогодні знову стояв біля входу в центр, уявляєш?

— Розмовляв? — гарчить він, і я долаю бажання прикрити вуха, бо вже дуже хочеться зберегти слух на найближчі десятиліття. — Коли конкретно? Про що?!

— Він випитував... всяке. Більше про мене, — тихо зізнаюся я. — Ти ж знаєш його ім'я? Якщо ти мав намір поговорити з виданням, де він працює. Можеш мені сказати, будь ласка?

— Учора він знайшов тебе тут, у центрі?!

— Коли ми всі стояли у дворику, пам'ятаєш, коли концерт тільки почався? Я помітила його біля воріт...

— Рита... — заводить він так гнівно, що я не можу приховати реакцію. — Адже я там теж стояв, чому ти...

— Будь ласка, не починай. Скажи мені його ім'я... і скажи, про що ти говорив із редактором?

Ми відходимо вбік — точніше Артур тягне мене трохи далі від роздягальні. Він розповідає про розмову з редактором, попутно з'ясовуючи подробиці моєї бесіди з журналістом. Але коли я вивчаю матеріали цієї людини, мене пробиває холодним потом.

— Ось цей? Ти розмовляв із цим чоловіком біля мого будиночка?

Артур кидає лише секундний погляд на зображення зі світловолосим юнаком, чия чергова посмішка надто широка, щоб бути щирою.

— Так, із ним.

Резник одразу зчитує з моєї реакції, що щось не так. Я намагаюся віддати йому телефон назад, а він стискає мою долоню, залишаючи свій смартфон у ній.

— Це не він, — намагаюся пояснити я. — Не той, хто і вчора приходив. І не той, хто стояв... за вікном.

Учора той чоловік у капелюсі розмовляв зі мною, побічно підтверджуючи, що саме він перебував рано вранці біля мого будинку. Виходить, коли Артур вийшов назовні після мого крику, то... зіткнувся з іншим журналістом.

Можливо... цей незнайомець у капелюсі й пальто — зовсім не журналіст?

— Там стояв тільки цей Майкл Роулі, — глухо коментує Артур. — І він справді наполягав, що не заглядав у вікна, тільки я йому не повірив. Зараз зателефоную в редакцію. Рито, — підкреслено сухо вимовляє він, — ти підеш зі мною. Ти там ночувати сьогодні не будеш.

Моїм першим поривом може бути тільки бажання залишитися з ним і справді не повертатися в будинок.

Але я... ховалася і від журналістів протягом багатьох років... і не можу тікати за кожної незрозумілої ситуації. Навіть коли закрутилася історія з ляпасом, то я стрималася і залишилася на колишньому місці.

— Артуре, ти саме для цього встановив сигналізацію, я думаю...

— Неважливо, що ти думаєш. Поки не з'ясуємо, що це за мужик, навіть не мрій упиратися.