Читати книгу - "Кохай без правил, Ольга Манілова"

— Тобі реально варто припинити сприймати мої слова як незначні, — я поправляю комір пальта, щоб щільніше прикрити шию. — Мені реально стало страшно, коли я побачила його знову, — майже пошепки зізнаюся я. — Я не вперта, повір.

Його долоня обіймає мене за потилицю, обережним натиском змушуючи підняти голову.

— Рито, що ти робиш зі мною... — приголомшливо жорстко вимовляє Артур.

Можливо, він відчуває те саме, що і я. Бо тут, у малолюдному й темному коридорі на найнижчому рівні тренувального центру, я дивлюся на Артура Резника й розумію, що закохалася в нього по самі вуха.

Тепер не можу уявити звичайний день, у якому я б не бачила його і не розмовляла б із ним.

Я, напевно, навіть усе йому розповім зовсім скоро, щоб пережити приниження швидше.

Можливо, тоді сліпа закоханість зникне. І моя, і його теж.

Резник торкається мого обличчя, немов щось поправляючи на ньому, але я майже нічого не відчуваю. Потім він нахиляється, мабуть, щоб поцілувати мене, і це так зрозуміло й просто — я теж тягнуся до нього, але зовсім поруч лунає галас, а за ним чути гомін розмов інших.

Тому я відстороняюся.

— У будинку для гравців повно порожніх квартир. Як мінімум, переночуєш там.

Я киваю погоджуючись, опускаючи очі, але Артур смикає мене на себе.

— Як я й думав, — з кривою усмішкою хитає він головою. — Ти просто не хотіла до мене йти.

— Це не зовсім так, — намагаюся я одразу ж виправдатися, але запинаюся, бо його руки навіть відштовхують мене.

— Та плювати як, — морщиться Артур. — От плювати взагалі. Ти мене все одно впустиш. Завтра впустиш, післязавтра... Давай, іди забирай сумку, і поїдемо.

Тільки у дворику мене зустрічає не капітан "Скалозубів", а другий нападник і його дружбан — Ципа. Він розмовляє зі мною надзвичайно м'яко.

— Артур терміново в якусь редакцію поїхав, — робить він спробу пояснити відсутність Резника.

— Добре, — ледь помітно киваю я.

Ципа допомагає донести сумку до потрібного поверху в будинку для гравців і бере активну участь у переговорах з адміністратором будівлі. З'ясовується, що капітан уже зателефонував чоловікові. Я весь час поглядаю на телефон, сподіваючись побачити повідомлення від Артура.

— Я тобі вже десять есемесок відправляв за минулі тижні, але мені точно видали неправильний номер, — каже Ципа, коли ми підходимо до дверей вільної квартири.

— Мені? — не приховую я здивування.

— Ага-ага. — Він притуляється до стіни й дістає льодяник на паличці. Я ввічливо відмовляюся від запропонованих солодощів і краєм ока спостерігаю, як Ципа охоче береться за цукерку у вигляді бантика. — Ти в мужиках узагалі не розбираєшся?

— Це не зовсім так, — нарешті знаходжу я слова для відповіді. Чорт, я вже розмовляю як заїжджена платівка.

— Точно не розбираєшся, — хижо посміхається хокеїст із льодяником між зубів. — Артуріссімо тебе до кожного стовпа і так ревнує, тож викликати ревнощі — марно. А ось побути лицарем — він тоді тут же кинувся.

— Ти хочеш сказати, що ти не мав на увазі те, що говорив тоді в кафетерії, а просто хотів викликати в нього лицарські почуття? — примружуюся я.

— Може бути й так. — Він усміхається ще ширше. — А може бути й ні.

— Ви з Артуром... давно дружите. Так?

— Прям дуже давно. Грали один проти одного, коли він ще працював на "Яструбів". З Резником усе чітко. Сподіваюся, все гаразд, пташечко? — повільно вимовляє він. — Ви якісь дивні сьогодні. Не питатиму, з якої причини ти переїжджаєш.

— Артур... трохи нервовий.

— Ну ні. Він узагалі не нервовий. Він на грі схиблений, є такі люди, і його це турбує більшою мірою. Нервовий він тільки останнім часом.

Я невпевнено посміхаюся, не знаючи як саме відповісти.

— Ти мало що про нього знаєш, пташко, — кидає Ципа перед тим, як піти. — І якщо чула плітки про нього... То в реальності все набагато гірше.

— Я не чула жодних пліток, — наполягаю я і намагаюся придумати, як продовжити з гравцем розмову.

За весь час моєї роботи в тренувальному центрі я не вловила жодних дивних розмов про капітана. Чорт забирай, Ципа мені навмисно це сказав?

— Я нічого не говорив, — виставляє хокеїст перед собою долоні. — І говорити далі, звісно, не буду. Але ти мене зрозуміла?

— Ципа, почекай...

— Ні-ні, ось це все. Май на увазі, щоб потім не ляпнути те, про що можна пошкодувати.

Доводиться обмірковувати слова хокеїста годинами, бо фраза "все набагато гірше" викликала стурбованість. Навіть уявити собі не можу, про що може йти мова. Я переглядаю прочитані про Резника публікації. У кількох згадувалося, що в нього був затяжний конфлікт із членами власної сім'ї — навіть судова тяганина з дядьком і, мабуть, серйозна сварка зі старшим братом. Можливо, натяки Ципи стосуються саме цього?

Я так і не наважуюся зателефонувати чи написати Артуру. Мені здається, що він одразу прийде сюди, до мене...

І він сам не виходить на зв'язок.

Нерозумно засмучуватися, адже Резник ясно дав зрозуміти, що не збирається за мною тягатися.

Запитаю в нього з приводу редакції та журналіста вже завтра.

Адже ми точно побачимось перед початком гри.

День матчу з "Барсами" видається безпрецедентно божевільним, і я зустрічаю Резника зовсім не таким чином, як хотілося.

Капітан "Скалозубів" чекає на мене біля медичного кабінету. Він відповідає швидким кивком на моє привітання і веде мене до ніші біля містка. Дорогою нам можуть зустрітися люди, уваги яких точно варто було б уникати, але я приймаю рішення не сперечатися.

Бо Артур має паршивий вигляд і поводиться дивним чином.

Сьогодні в нього важлива гра і не хотілося б зіпсувати йому настрій.

Просто спільний похід до технічних приміщень, явно для заняття сексом, здатний створити багато проблем.

Коли Артур відчиняє переді мною двері, я заходжу всередину якомога швидше, а він чомусь залишається стояти біля входу.