Читати книгу - "Ті, кого немає"

Валентин рвонув, застібаючи, блискавку куртки і пройшов з півсотні метрів уздовж берега. Утоптана стежка вилася між кущів. Виявивши прогалину в листі, він відсунув гілку й ступив уперед, опинившись коло самого краю беззвучної води. Щось нечітко видніло спереду. Він придивився – солідний уламок залізобетонного фундаментного блока, що хтозна-як потрапив на берег. Дальший край мокне у воді, ближчий захований у траві.

Валентин поставив на траву обидві сумки – дорожню і з комп’ютером. Відшукав у кишені ліхтарик. Тонкий промінь вихопив із сутінків вологу від роси поверхню бетону – і тільки тепер він усвідомив, що його легкі туфлі теж наскрізь промокли. Байдуже… Зараз треба присісти, розслабитися, все зважити й прийняти єдине правильне рішення. Помилитися не можна. Тим більше що інша частина його свідомості, більш розважлива й менш боягузлива, нашіптувала: дурниці все це, не панікуй, треба просто піти, подзвонити й покінчити з цим раз і назавжди.

Він сів на блок обличчям до озера і подивився в темряву, потім знову посвітив навколо – надто вже тут було порожньо й глухо. Від тиші дзенькало у вухах. І минуло не менш як пів хвилини, доки йому здалося, що він чує ще деякі звуки. Які не мають стосунку ні до озера, ні до дрібних істот у чагарнику на березі.

Спохопившись, він миттєво загасив ліхтарик і зачаївся, але було пізно. Просто до того місця, де він сидів, хтось неквапом пробирався в темряві, не дуже дбаючи про те, щоб не шуміти. Потім почувся тріск, із шумом розсунулися гілки, і чорна тінь застигла, вдивляючись у темряву. Нарешті гучний нетверезий голос мовив:

– Агов, ти чо там заховався? Я всьо равно бачу. Вітя?

Валентин мовчав, зціпивши зуби.

– М-малахов, падло! Я ж тебе три часа шукаю. Ну ти канкрєтна гідра…

Прибулець подався вперед, плутаючись у траві.

Валентина охопила лють. Якого біса? Звідки тут узявся цей п’янюга?

– Я не Малахов, – процідив він крізь зуби. І ввімкнув ліхтарик, спрямувавши його приблизно туди, де мала бути фізіономія ще невидимого прибульця.

Промінь вихопив з темряви хитку сухорляву фігуру в довгополому, явно не до зросту, піджаку, бувалих штанях і пляжних пантофлях на босу ногу. В руках у незнайомця не було нічого підозрілого, крім пластикового пакета, у якому виразно проступали обриси самотньої пляшки.

Валентин повів променем вище, щоб розгледіти обличчя, і здригнувся. Відчуття було – наче мимохідь глянув на себе в дзеркало, тьмяне, давно не мите, засиджене мухами. Якби не загальна пом’ятість, триденна щетина й свіжа, ще кровоточива подряпина на вилиці… Але решта! Світлі рудуваті брови, вузьке перенісся, гладенький, із двома горизонтальними складками лоб… І пласкуваті губи, і підборіддя – невелике, твердих обрисів…

– Хв-вате, гаси свєт… – прикриваючись передпліччям, запротестував чоловік. – А де ж тоді цей… Вітька мій?

– Звідки мені знати. – Валентин вимкнув ліхтар, але ховати не став.

– А ти хто?

– Відпочивальник, – посміхнувся Смагін.

– На ляща? – пожвавився прибулець. – Це ми понімаєм. Діло хароше. У нас на Дністрі…– Він замовк, наче втратив думку, потоптався на місці, знову звикаючи до темряви, і раптом сказав: – Ан-ну посунься трохи. Я тоже сяду. Треба оддихнуть.

Скинувши піджак, незнайомець лишився у світлій тенісці з відкритим коміром. Піджак недбало кинув на бетон, а сам із видихом сів і став закурювати, чиркаючи напівпорожньою запальничкою й низько нахиляючись до долоні.

– Коньяк будеш? – не розгинаючись, запитав він. – Хароший. У мене й стакан із собою… Ану світи сюди.

Не чекаючи згоди, виставив на блок почату пляшку тризіркового «хеннессі» і м’ятий пластиковий стакан.

– Ого! – здивувався Валентин.

– Раз живьом, – розсміявся незнайомець. – Я до Вєрки в магазин побіг, коли в нас усе кончилось, а в неї тіки оце французьке пойло. А, думаю, хрін із ним, гуляєм. А поки ходив, корефан мій кудись звалив, наче не я в нього в гостях.

– Піджак твій упав, – зауважив Смагін. – Намокне.

– Ох, мля! Там же ж документи!

Чоловік упав навкарачки й став шукати у траві біля води, бурмочучи:

– Юра Чуковський… серйозний, пазітівний… не бомж якийсьо… У нього бомаги в порядку, можеш не сумніваться…

Відшукавши піджак, він накинув його на плечі й виголосив:

– Всьо, розливаю!

Довелося знову ввімкнути ліхтар. Щоб як слід розгледіти, які в цього Мийдодіра руки. І ще деякі деталі.

Чоловік простягнув лапу з пляшкою, комір його теніски розчахнувся, оголивши трикутник свіжої засмаги, безволосі груди й глибоку ямку в тіні між ключицями.

– Готово, – оголосив Чуковський. – Коньячок який, га? Ну, давай, брат, за знайомство. А снасті твої де? – раптом смикнувся він.

– У кущах, – спокійно сказав Валентин. – Темно ж іще.

– Тебе як звать?

– Зараз, – сухий гарячий туман, зовсім не такий, як той, що висів над озером, раптово застелив очі.– Зараз, – повторив Валентин і квапливо вхопився за сумку. Потягнув одну блискавку, за нею іншу – від потаємної кишені, а потім, ще не обертаючись, невиразно промовив: – Тут у мене… закусити…

О пів на сьому, коли вже остаточно розвидніло, прокинувся таксист – водій синього «форда». Машина стояла на всипаному сухими голками майданчику між сосновими стовбурами, за два кроки від дороги. Двигун устиг охолонути. Щулячись від ранкового холодку, таксист вибрався назовні, кілька разів присів, розминаючи затерплі суглоби, відійшов до найближчого дерева, а потім попрямував до буди охорони біля шлагбаума.

Там уже не спали. З’явився змінник, і обидва охоронці дули розчинний «Якобс» зі здоровенних кухлів і чесали язиками. Водій заздрісно покосився на теплу пару, що піднімалася над кухлями, привітався й запитав:

– Мій не з’являвся?

– Тепер і не з’явиться, шо там ждать. Загуляв твій клієнт!

Таксист запустив матюком на адресу пасажира і подався до машини. Завів, заднім ходом викотився з-під сосен на бетонку і вже через сорок хвилин в’їжджав у місто.

15

Понеділок у хірургічному відділенні – непростий день сам по собі. Одна розрада, що не операційний. Зранку – конференція в завідувача за присутності лікарів і сестер. Далі – виписка з аптеки і з лікарняного складу видаткових на тиждень. Тобто перелік