Читати книгу - "Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан"

— На новому місці господарство підняти важко… Навіщо тобі та пустка? Хіба хутір Оробців гірший?

— Впораємося якось… — несподівано озвалася Марічка, не приховуючи недоброго погляду. Не подобався їй купець. Серцем відчувала, що лихим від нього віє.

— Не бабиного розуму справа, — пирхнув купець. — Розуміла б. Не сперечаюся, корови у вас справні, і жеребець добрий. Та тільки в борозну ти його не поставиш. І чим орати станеш? А в мене якраз чудова пара п'ятирічок підросла. І вихолощені вже, і в плузі ходити привчені. На будь-якому ярмарку за них десять, а то й усі п'ятнадцять дукатів відсиплють. А до них збруя… І плуг із сталевим лемішем. Ну як? Домовилися? Тобі адже тільки дім та земля потрібні, а балка — лише зайвий тягар.

— А тобі навіщо?

— Війна наближається, — пожувавши губами, ніби роздумуючи, говорити чи ні, відповів Муха. — У королівстві зброя та обладунок у ціні зростає. А де зброя, там і залізо. А де залізо – там і вугілля. Я людей найму, всю балку вичистимо. Місце зручне. Біля річки. Возити зручно. А тобі ще вигода. Як будуть вугілля палити то по всій окрузі вовків розженуть. Та й усяка інша живність розбіжиться. Про потраву городів та поля назавжди забудеш. Ну так що? Домовимося?

«Купецька натура гірше неволі. Сотник тисячу золотих пропонував. А цей за два десятки купити хоче», — подумав Нестор, а відповів у слух інше.

— Заманливо. Треба обмозгувати. На тверезу голову…

— Що ж, — зітхнув Муха, який, певне, сподівався все одним махом вирішити і зараз. — Як я казав, їду на кілька тижнів з міста. Сподіваюся, до мого повернення, ти вже все вирішиш.

— Навіть не сумнівайся, — кивнув запорожець, піднімаючи чарку. — Ну що? Чи не забули за справами, який сьогодні день? Христос народився…

— А знаєш, — згодом повернувся до перерваної розмови Нестор. — Не примушуватиму тебе чекати. Я вже вирішив.

— По руках, значить? — зрадів купець.

— Може, й ударимо, — кивнув запорожець. — Але на моїх умовах.

— Хочеш більше? — з розумінням посміхнувся Терентій. — Ну, давай, поторгуємося. У купецькій справі гарний торг фундамент усієї справи.

— Ні, не торгуватись. У мене інша пропозиція. Я ладен продати тобі ліс. Весь, до останнього дерева. А земля залишиться моєю. Ну як тобі?

— Ліс?! — мало не підстрибнув Муха, зовсім забувши про купецьку поважність. — Та на який він… — мало не проговорився, але вчасно прикусив язика. — Я хочу сказати, навіщо тобі та земля? Її ціна — полушка у базарний день.

— Зараз, так, — подумки посміхнувся Нестор, оскільки й розмову продовжив лише для того, щоб зрозуміти справжні наміри співрозмовника. І не помилився. Гривна проти копійки — цьому теж були потрібні папери на володіння землею, а не ліс для вугілля, як він сказав. — Але я далі дивлюся. Твої працівники ліс вирубають. А якщо трохи доплатити, то й розкорчують. Тож року не пройде, як на місці Степанової балки буде десяток моргів чудової, орної землі. І тоді вона піде не за полушку, як ти сказав, а щонайменше за сотню дукатів з моргу. А тепер, як купець, скажи: чи маю я зараз віддати тобі її задарма, чи трохи почекати і зірвати куш?

Терентій тільки повітря ротом ковтав, як риба, викинута на берег. Крити й справді не було чим. Запорожець, якого він збирався легко обвести навколо пальця, виявився зовсім непростим. Он, як усе обміркував. І, якщо Муха хотів досягти свого, треба було відкривати мошну. А купець ой як не любив розлучатися з грошима. Та, на жаль, іншого способу не залишалося.

— Розумно, — насилу придушивши гнів і змочивши горло ковтком вина, видавив із себе Терентій. — Приємно мати справу з людиною, яка має голову на плечах. Та тільки ось що я тобі скажу, пане козак. Чув, мабуть, що дорога ложка до обіду, а синиця в руці краще журавля в небі? Хто знає, що станеться з нами за рік? Людина смертна — це раз. Та й у Орді неспокійно. Не дарма ж у королівстві так зброя подорожчала? А яким шляхом Хан цього разу піде на Русь, тільки його Аллаху відомо. Що, як через наші землі? Чи будуть тоді тобі потрібні ті гроші?

— Ну, якщо жити з огляду на орду, то треба кудись подалі, на північ чи на захід переселятися, — знизав плечима Нестор. — А з грошима це зробити легше.

— І знову згоден… Але, і ти не сперечайся, що ті гроші, що вже в кишені і ті, які тільки збираєшся заробити, — це різні гроші. Так, з урахуванням твоїх планів, запропонована мною ціна, здається замалою. І я готовий її, скажімо, подвоїти?

— Тобто, — прикрив одне око Нестор, підраховуючи. — Замість тисячі, за яку я зможу продати Степанову балку через рік… Гаразд, нехай п'ятсот, але ніяк не менше... Ти зараз пропонуєш щось близько п'ятдесяти талерів? Жартуєш, вашмость? Та за такий відсоток будь-який лихвар вдавиться!

— Гаразд, — скривився купець. — Ще півсотні зверху запропонованого дам. Але це крайня ціна.

— Крайня, кажеш? — відкинувся спиною на мур козак. — Тоді я ось що скажу, Терентію. Ти в Чигирин у справах збирався? Ну, так і їдь собі поволі. А коли повернешся, приходь знову. Продовжимо розмову. А щоб ти не думав, що тримаєш бога за бороду, я тобі на доріжку ось що скажу... Нещодавно сотник наш Микита Степанович, коли я папери у писаря виправляв, теж цікавився: чи не думав я про те, аби продати отриману спадщину? Він, мовляв, синові земельку підшукує. І млин поставити хоче.