Читати книгу - "Ліна та пригоди в Половецькому замку, Ірина Литвин"

Дітей закрили по їхніх кімнатах. Куди забрали Уляну та Северина вони не знали. По коридорах тепер чатували тіні. Ліна і Рута були дуже стомлені, тож одразу заснули.

Наступного ранку їх розбудив голос Лелі. Дівчата вскочили на своїх ліжках. Але Лелі поряд ніде не було – голос лунав десь у повітрі:

“Всім прокидатися і спускатися в їдальню, повторюю, всім спускатися в їдальню”.

– Це що гучномовець? – здивувалася Рута. – В нас ніколи його не було в замку.

Ліна здвинула плечима і почала одягатися.

Коли дівчата спустилися в їдальню, Лоло і Олег вже були там. Вони сіли разом. Тіні розносили сніданок.

– Що будемо робити? – запитав Олег.

– Треба забрати у Лелі ключ і відкрити прохід додому, – тихо відповів Лоло.

– Цікаво, і хто ж це зробить?

– У мене є одна ідея, – сказала Ліна. – Тітка якось показала мені сон-траву у лісі. Ми приготуємо з неї зілля і дамо випити Лелі. А коли вона засне, візьмемо ключ і відкриємо двері. Тільки я не знаю як готувати сонне зілля і не впевнена що це спрацює бо, тут не діє магія.

– Магія трав діє завжди, – сказав Лоло. – Я зварю зілля. Підемо вночі коли всі будуть спати.

– Але як ми змусимо Лелю випити зілля? – запитала Рута.

Діти задумались, ні в кого не було плану. Всі розуміли що це буде не просто.

– Давайте знайдемо сон-траву, а тоді вирішимо як приспати Лелю, – сказав Лоло.

Усі погодились і вони спокійно продовжили сніданок. Після сніданку Леля наказала дітям іти на подвір’я. Та щойно четверо друзів встали з-за столу, вона перегородила їм дорогу.

– А ви не поспішайте, – сказала вона. – Після вчорашніх витівок ви покарані. Будете щодня допомагати моїм помічникам на кухні. Починаючи від тепер. Зберіть і перемийте увесь посуд.

Діти розгублено подивилися один на одного. Та їм нічого не залишалося, як слухати Лелю.

Лише Рута не дуже засмутилася.

– Це навіть на краще, – сказала вона, коли Леля пішла, а тіні були далеко від них. – Зможемо підлити їй сон-зілля коли будемо допомагати на кухні.

Весь день вони провели на кухні. Спочатку вони перемили увесь посуд та каструлі. Потім чистили овочі та варили обід так, як їм наказували тіні. А після обіду знову все те саме. Коли вони ввечері поверталися до своїх кімнат, то ледве пересували ноги.

– Я так стомилася, що прямо зараз би заснула, – застогнала Ліна.

– Навіть не думай, – відповів Лоло, – потрібно сьогодні знайти сон-траву.

– Та знаю, – знову застогнала Ліна.

– Коли в коридорі стане тихо, зустрічаємось тут, – сказав Олег.

– А як же тіні? – запитала Рута.

– Вони не весь час ходять коридором, – відповів Лоло. – Я слідкував за ними минулої ночі крізь шпарину. Коли в кімнатах всі стихали, вони йшли.

Діти розійшлися по своїх кімнатах. Щойно Ліна сіла на своє ліжко, її очі почали злипатися. Ліна ледве стримувалася щоб не заснути. Рута притулилася до дверей і слухала чи ще ходять там тіні. Раптом Ліна почула якийсь шурхіт над головою. Спершу вона подумала що це від втоми їй щось мариться. Але шурхіт повторювався і вона зрозуміла, що це чиїсь кроки.

– Руто, що знаходиться над нами?

– Башта, – відповіла дівчинка. – А що таке?

– Мені здається там хтось ходить. Але ж там не може нікого бути, всі живуть на другому поверсі.

– Там є лише одна кімната. Я тримала там наших однокласників коли вони були перетворені на тварин.

– То хто там може бути зараз?

– Уляна і Северин!

– Справді. От де Леля їх тримає.

Рута знову притулилася до дверей.

– Здається вже пішли, – сказала вона.

Рута обережно визирнула за двері.

– Нікого немає, – прошепотіла вона.

Ліна підійшла до неї і вони обережно вийшли в коридор. Всюди була тиша. Рута причинила двері так тихо, як тільки могла.

– Чому хлопців досі немає? – здивувалась Ліна.

Дівчата навпочіпки пішли до сходів. Раптом на іншому кінці коридору голосно відчинилися двері. Дівчата аж підскочили, їм здалося що це вискочили тіні. Та це були лише Олег та Лоло.

– Т-ш-ш, – зашипіли вони на них.

– Тихіше, хочете щоб ми тіням попалися? – сказала Ліна, коли вони підійшли. – І чого ви так довго?

– Ми не знали чи тіні вже пішли, – відповів Лоло.

Діти швиденько збігли сходами вниз. Тіней ніде не було і вони легко вискочили на вулицю та побігли в сторону лісу.

– Така темрява, – сказала Ліна. – Як ми тут щось побачимо?

– Добре, що я трохи позичив цих квітів з кухні коли ми були у справжньому Половецькому замку, – сказав Лоло, дістаючи з кишені сушені квіти.

– Нічна зірка! – зраділа Ліна.

Діти взяли по одній квітці і поклали до рота.

– Хай буде світло, – прошепотіла Ліна і ковтнула квітку.

Одразу ж в неї перед очима розвиднилось і вона почала все чітко бачити.

– Куди нам іти? – запитав Лоло.

– Я точно не знаю як звідси пройти до того місця, – сказала Ліна. – Це галявина недалеко від нашого дому і від річки. Там ще дуб стоїть посередині.

– Я знаю де це, – сказав Олег, – я бував там багато разів.

І Олег повів їх через ліс. Йти було не близько. Ліс був сумний та тихий. Ніде не було чути ні шурхоту – ні пташок, ні звірів, ні русалок чи інших чарівних істот. Ліс ніби застиг. Та все ж вони знайшли потрібну галявину. Ліна одразу попрямувала туди, де бачила сон-траву.

– Є, – сказала вона, – навіть квіти є. Хоча тітка казала що квіти бувають тільки навесні.

І Ліна зірвала тендітну білосніжну квітку з жовтою серединкою.

– Це ж Вихор, тут все не по-справжньому, – сказав Лоло.

Вони почали збирати квіти.

– Думаю цього вистачить, – сказав Лоло, оцінюючи пучок квітів у кожного в руці.

І діти поспішили назад в замок. Коли вони ввійшли в хол, дія Нічної Зірки почала зникати. Добре що в коридорах було приглушене світло. Вони попрямували на кухню. Раптом попереду вони почули якісь кроки.