Читати книгу - "Відродження-4, Кулик Степан"

Вежа виростала буквально на очах. Випустив з уваги, задумався про щось — глянь, а вона вже й вища, і товща. Дивно тільки, що блиск у міру наближення ставав не яскравішим, а згасав. Втім, мабуть, так і має бути. Інакше, як поруч із нею жити? Все одно, що дивитися на сонце. Недовго і осліпнути.

От і зараз… тільки трохи відволікся, а вежа стала ще ближче.

І тепер вона вже не просто монолітна стела, — можна й вузькі бійниці роздивитися. А по них і поверхи порахувати… Рівно дванадцять. Цікаво, маг, на якому живе? Щось сумніваюся, що спальня в нього під дахом. Я б точно полінувався щодня всі сходи перераховувати. Хоча про що я? Це ж маг. Не здивуюся, якщо всередині якийсь магічний ліфт влаштований. Вжик — і ти на вершині. Вжух — і внизу. Навіть шкода, що сам не можу так. А прикольно було б спробувати.

— Гарно… — захоплено простягла Сашка. — Як у казці…

— Угу. Ось тільки чарівники тут не надто привітні. Не дивина, якщо і цей такий самий виявиться. Тож не розслабляйся.

— Та гаразд… Ми ж його замовлення виконуємо. З чого йому сердитися на нас?

— А оплата? Люди, як правило, не надто люблять з грошима розлучатися. І, якщо є можливість, воліють все отримувати задарма. Тож я не жартую… Це, до речі, всіх стосується… — трохи підвищую голос, щоб і решта супутників почули. — Поки контракт не закриється і гроші в кишенях не опиняться — не розслаблятися.

— Навряд чи… — не погодився сер Такс. — Не той рівень. Те, що для нас з вами незліченне багатство, для серйозного мага — пил під ногами. Тим паче, для господаря такої вежі.

— Ну, краще перебдіти, ніж потім на власну безтурботність нарікати.

Ще приблизно за годину дорога запетляла між невеликими пагорбами, а коли вирівнялася, виявилося, що вежа не тільки сама по собі висока, але ще й стоїть на пагорбі, а дорога нагору йде невеликим серпантином, роблячи навколо пагорба дві петлі по досить вузькому карнизу. Тож, якби комусь спало на думку штурмувати житло мага — легкої поживи він би не знайшов.

І ось, коли ми вже опинилися біля підніжжя пагорба, обоз несподівано зупинився.

Роздумуючи про мінливість долі, її жарти і примхи, я навіть не відразу це усвідомив. А коли зрозумів причину зупинки, то ще більше здивувався. Посеред дороги, просто перед мордами мулів першої упряжки стояв Гуґо. Так-так, той купець, який і найняв мене для охорони вантажу.

— Радий бачити усіх живими, — підняв він руки вітальним жестом. — Ну і, звичайно, ще більше — я радий, що вантаж доставлено вами вчасно і неушкодженим.

— Гм… Ми також… — кивнув я.

— Що ж… місію виконано. Дякую всім. Далі я сам... Вибачте, але у вежу вам не можна. Магістр не любить чужих.

Не знаю, що саме мене кольнуло, але була у всьому цьому якась навмисність. Неправильність. Надто вже купець метушився.

— Спасибі — це надто багато, пане Гуго, — натягнув я на подобу усмішки. Мовляв, це я жартую, але в кожному жарті лише частина жарту. — Нам би щось простіше. Наприклад — гаманець із монетами. Не хочете розрахуватися? Якщо, як ви сказали, завдання виконане…

— Так-так, звичайно… — купець сунув руку за пояс, дістав звідти туго набитий гаманець і кинув мені. — Не пам'ятаю, про яку суму ми домовлялися… але, гадаю, тут достатньо.

І в цей момент картинка склалася. Людина, яка стояла перед нами і, як дві краплі води, схожа на Гуго, не була моїм наймачем. По-перше, — купець знав, що я шляхтич, і ніколи б не дозволив собі кинути мені гаманець, як простому найманцю. По-друге, — справжній купець не міг бути настільки розсіяним, щоб забути предмет угоди. А вже шпурлятися грошима, навіть не порахувавши… Це дивніше, ніж священик, який забув молитви.

— Хто ти? І де Гуґо?

Даремно я запитав. Занадто розгубився, чи що? Треба було подати знак хлопцям та й схопити цього лже-купця.

Щойно почувши запитання, «Гуго» стрепенувся. Недобро вишкірився, зробив якийсь невловимий жест, ніби жбурляв щось, і в мій бік полетів потік вогню… Ні закритися, ні ухилитися я не встигав. Залишалося сподіватися лише на свою магічну невразливість.

Я навіть очі заплющив, чекаючи, коли вогонь вріжеться мені в обличчя.

Секунда, друга… Нічого. Невже знову спрацювало? Розплющило одне око... Вогненна куля висіла за півметра від мене як яскравий екзотичний фрукт. Апельсин, здається… Ніколи не куштував, але на картинках бачив. А всі навколо завмерли, наче перетворилися на статуї. Я, до речі, теж не міг поворухнутися, тільки очима кліпав.

А потім, прямо над нами, з'явилося обличчя чоловіка. Сивого, серйозного та дуже незадоволеного.

— Ну, і що тут відбувається? Якому недоумку спало на думку турбувати магічні потоки поряд з моїм будинком? Та ще в той момент, коли я закінчував експеримент?

Він похмуро оглянув усіх нас і зупинив погляд на фаєрболі.

— Гм… Та тут цілий бій?

Потім його погляд змістився на упряжки мулів.

— Ага… А ось і моє замовлення. Дуже вчасно…

Пролунав звук, що нагадує клацання пальців, після чого фаєрбол зник, а мули неквапливо рушили далі по серпантину, у бік вежі.