Читати книгу - "Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- Ні, там охорона! Десятеро вартових! Давай ліворуч!
Брат глянув на мене, на якусь мить його очі збільшилися коли він подивився на мене, але не діставав питаннями, лише кивнув и побіг за мною.
Ми бігли не розбираючи шляху, уперед, уперед. Я тільки встигав кричати: Ліворуч! Праворуч! Брат слідував за мною мовчки, тримаючи напоготові зброю, готовий застосувати її до кожного, хто перетне нам шлях. Мій зір не зникав ні на мить, мені навіть здавалося що я зовсім не кліпав очіма.
Врешті-решт, ми спустилися в тунель, незнамо ким і нащо прокладений; там тхнуло гірше ніж у дідовому льоху на третій день після забиття хряка. Я на мить завагався, чи варто було туди спускатися, проте тупіт ніг за нами зробив свою справу. Ми зістрибнули вниз і я мало не впав обличчям у щось слизьке і огидне; насилу підвівшись, ми опинился перед вибором.
- Ліворуч чи праворуч?
Брат не просто сказав це вголос, він питав мене. Я почув це навіть у темряві. Але я нічого не міг відповісти: щойно ми опинилися у тунелі, мій зір покинув мене. Навколо була суцільна темрява.
Зрозумівши, що відповіді від мене він не дочекається, Родосвіт вилаявся і його голос луною пройшовся підземеллям. Ми трохи постояли мовчки, чи то дослухаючись до того, що коїлося над нашими головами, чи у роздумах, у який бік йти. Нарешті Родосвіт сказав:
- А нехай. Десь точно вийдемо. Давай праворуч.
Ми йшли мало не по коліна у тому темному слизу, назву якому я волів би не знати. Тунель був завузький щоб йти ним удвох, тож брат ступав першим. Шлях вів тільки вперед, не було ніяких бічних відгалужень, і все що нам залищалося - слідувати за слизом.
З іншого боку, міркував я, ніхто на світі не здогадався б що ми тут, унизу. Де завгодно, проте не тут.
Застійним, смердючим повітрям було важко дихати. Я ледве переставляв ноги, крок за кроком просуваючись вперед. Проте, я мало не з жалем зойкнув, коли ми побачили просвіт попереду.
- А ось, здається, і кінець подорожі, - відказав Родосвіт і жваво подався до того світла.
Як я і відчував, там, за крихкою решіткою, все ще був Другець. Моя надія на те, що ми дістанемося виходу з захопленого міста тунелем - розтаяла.
- Ти знаєш це місце? - спитав я в брата від відчаю.
- Ні, треба вийти назовні, щоб я міг зорієнтуватися.
- Та ми ж задубіємо!
Тієї ж миті повз решітки, на рівні наших очей промайнув натовп чиїхось ніг і брат відскочив назад, утягуючи мене за собою і затискаючи мені рота долонею.
- Тихо, тихо… - промурмотів він стиха, вдивляючись у просвіт, чи не йтиме хтось ще.
- План такий, - брат обернувся до мене, його обличчя у півтемряві тунелю здавалося білим. - Я йду перший, все роздивляюся, якщо все тихо, я дам сигнал вилазити.
- Який сигнал?
- Стукну чоботом по решітці. Твоя задача, вилізти швидко, без зайвого ґвалту і крику. Зрозуміло?
- А що далі?
- А далі, далі ми поткнемося до якоїсь з вуличок і там з’ясуємо, що далі. Сподіваюся, нам не доведеться…нумо, давай. Зробимо це швидко.
Брат вчепився в решітку голими руками, підтягнувся і ось він вже бруднив чистенький сніг тим слизом. Зовні сутеніло, і я відчайдушно сподівався, що того буде достатньоимаби Родосвіт залишився непоміченим. Ніколи ще час не спливав так повільно. Руки самі вчепилися в решітку, готові до сигналу, або до зустрічі з вартовими, і я б не зміг їх відірівати від крижаного заліза.
Братів чобот трохи не поцілив мені в обличчя. На мить я завагався, а очуняв, як вже виліз з тунелю. І трохи не попросився назад: зовні стояв лютий мороз. Я на мить пожалкував свого теплого кожуха і білячої шапки, останнього дарунка батька, що залишилися у казні.
Родосвіт не зважав на той холод, його цупкий погляд перевірив кожен вугол у провулку, в якому ми вилізли. Брат зробив знак йти за ним і ми без жодних вагань подалися вперед. Йшли швидко, оминаючи низенькі хатинки, перестрибуючи паркани, поки нарешті не зупинилися у якомусь темному провулку, де окрім нас і снігу нічого не було.
- Де це ми? Куди далі? - тільки спитав засапаний я, намагаючись зібратися з силами і змусити зуби припинити цокотіти. Вітер без жодних перепон пробирався під тоненьку свитку і в голові паморочилося від того.
Брат не довго вагався перш ніж відповісти мені:
- На північ, до копалень. Це єдиний вихід, гадаю.
- Вони знають що то легший спосіб покинути місто! Ті копальні!
- Вони не знають що ми теж знаємо про те. Пам’ятаєш? Ми два біженця з півдня.
Я не знайшов що відповісти на те, а брат кинув на мене погляд і спохмурнів.
- Ми надто помітні, - відказав він і поліз до торб. Витяг ворожбитські ковдри і ми начепили їх на себе наче накидки. Стало трохи тепліше, до того ж тепер ми були схожими не на себе, а на двох волоцюг. Але брат на тому не зупинився. Він дістав зі сміття якийсь чорний уламок і притис до обличчя. За мить - його не можна було відрізнити від інших шахтарів.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova», після закриття браузера.