Читати книгу - "Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova"

Це була довгенька подорож, бо нас вели такими заплутаними коридорами, що й годі було думати про втечу. Хіба що стрибнути з вікна. Проте і ця думка втратила свою привабливість, щойно ми піднялися на кілька поверхів над землею. 

Ми дісталися великої квадратної зали, коли там вже зібралося півміста. Крихітні трикутні вікна продувалися, хоч як їх намагалися заткнути; смолоскипи коптили стелю, а юрба хекала і шмигала носами. Чи як я намагався роздивитися проте все одно - жодного склавоса окрім нас не помітив. Було у юрбі кілька гмурів, але усі інші були справжніми Едасу. Бургомістр же скидався на покруччя: синя шкіра, але зовсім коротесенький зріст. Його малесенькі і криві ноги навіть не діставали підлоги з його дерев’яного стільця.

Я відчув гул і дзичання навколо шойно нас виволокли до центру зали й полишили лежати на підлозі. Один з охоронці прикрикнув до нас:

- Піднімайтеся, сучі діти! Кажіть!

- Ми прости люди, йшли до наших друзів, що мешкають у горах на півночі, - замурмотів брат з дивною вимовою. Я ніколи не чув щоб він так розмовляв. Та не встиг я здивуватися, як йому влепили по ребрах сапогом.

- Що ти мелеш, довбню! Які такі друзі! Вас бачили у таверні у місті, де ви рознюхували де б поживитися і прийшли до замка грабувати! 

- Ми нічого ні в кого не вкрали. Ви обшукали наші речі, там нічого нема…

- Бо ви встигли все сховати!

- До чи після того як ваша дружина вибила з нас увесь дух і прошерстила замок?

Охоронець вихопив з наших торбин, що лежали тут, поруч, сувій і розгорнув його.

- Ви шпигуни склавоські! Ми знайшли вашу грамоту, йолопи! Відповідайте, ну, що тут забули?

Я застогнав про себе, Родосвіт був правий! Ми мали сховати той папір!

Брату дісталося за те, сапоги дружинника пройшлися по його ребрах, та це спрацювало. Бургомистр нарешті дав знак охороні і ті перестали лупцювати Родосвіта. 

Я лежав поруч, і мій розум наче спостерігав усе з відстані. Наче це не зі мною усе відбувалося. Але це вже не вперше, еге ж, мовив я до себе. 

- З огляду на вичерпні докази, я, Януж Сікорськи, бургомістр міста Другець і належних земель, визнаю цих двох винними у шпигунстві проти Першого Престолу. Вирок: смерть через повішення. До виконання: на заході сонця.

Я навіть не зміг поворухнутися. Від побоїв боліло все тіло. Я просто хотів щоб все це закінчилося. 

Дзичання і гул посилилися. Якимось чином я долучився до того гулу. За вікном наче потемнішало, хоча день тільки зайнявся. А потім до зали увірвався віхор, який підняв у повітря все, що не було прикручено до стін і підлоги, і поволок за собою кругами. Я розплющив очі і побачив як повз мене пролетіла лавка, а за нею - кілька віконних шибок, і навіть, впущена кимось алебарда. А всередині віхра були ворони, вони також кружляли залом, проте здавалося що не віхор крутить їх, а навпаки.

Серед юрби пролунали зойки, скрики. І всі помчали на вихід, волаючи про врятування. Ворони ж спричиняли страшний галас, кружляли залою, і найліпша частина - напали на бургомістра й його охорону. 

Поки ті відбивалися від пірнатих нападників, я дістався брата і розв’язав йому руки. Ми позбулися мотузок і підвелися, наскільки те було можливо, щоб не потрапити у віхор.

- Ти знаєш що це коїться?! - спитав він, перекриваючи крики. Я похитав головою:

- Ні але…вір мені. Коли я скажу біжи - біжи! - відказав я Родосвітові, не зводячи очей з віхра.

- Але куди?!

Він був правий. З зали виходило три різних двері. І я гадки не мав куди бігти. Туди, звідки нас привели? Чи кудись ще?

Галас посилився, і більшість спостерігачів вже вибігла з зали. Я ж виглядав у вихорі саме того ворона, і, щойно побачив його, зрозумів: він побачив мене. І відокремився від кола, спрямував до однієї з дверей. Я крикнув братові: 

- Біжи! За мною!

Ми схопили наші торби і чимдуж вискочили з зали разом із містянами. Жінки галасили страшно, а чоловіки намагалися обігнати один одного. Не зважаючи на те, що всі вони були на дві голови вищими за нас, ніхто з них не кинувся до нас. Всі хотіли якнайшвидше покинути залу.

Ворон вів нас коридором і я слідував за ним невідступно, коли хтось схопив мене за рукав. Я хотів було розчавити негіднику носа, коли побачив що це був пан шинкар.  

- Біжіть на північ міста! Там шахти, копальні! Зможете вийти прямісінько до річки і далі - у ліс! Оминайте великих вулиць!

- Дякуємо, друже! 

- Нехай береже вас воля Матері! - ледь помітно вклонився стрункий ельф і юркнув у невеличкий отвір у стіні.

Брат роздивився навколо і вилаявся. Він вже витяг з торб зброю: у руці він тримав меча, і тільки чекав нагоди його застосувати.

- Ми втратили того твого ворона! Куди ж тепер?!

Я зробив великий вдих і тієї ж миті мій зір побачив усе. 

- Це лабіринт. Але…

- Давай сюди! - волав Родосвіт біля дверей, куди побігла більшість містян.