Читати книгу - "Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova"

- Вони - ні, а ти - да. 

- Бо у мене в крові теж магія природи? 

- Гадаю, що так.

Я знову придивився до ворона. Весь вечір птах не підходив до нас надто близько. Чи побачив бовти, чи просто боявся людей. Але вмостився у пустому каміні біля свічок, нахохлився, сховав голову під крилом й собі задрімав.

- А я все ж таки думаю, що той самий ворон.

Брат нічого не зауважив на те, натомість звелів:

- Засинай краще, нічогенький в нас видався день, і ти вже одним оком спиш. Чим краще відпочинеш, тем легше буде завтра.

Я вже засинав, закутаний у ворожбицьку ковдру, а брат ще порався біля вікна - заткнув те лахміттям від вітру - бо той розійшовся проти ночі. Коли я розплющив очі посеред сну - побачив, що свічки майже згасли, а Родосвіт сидів біля них з шматком тканини й щось малював на ній. 

- Спи. Ще глибока ніч.

- А ти?

- А я ще маю роботу. 

Спершу я почув брязкіт, і крізь сон мені подумалося що то Родосвіт перекладає зброю. Але потім я почув його скрик, і тупіт ніг і очі розплющилися самі.

- Бестуже! 

Я вскочив на ноги тієї ж миті, але мене одразу ж схопили за обидві руки і скрутили. Ворон метушився по кімнаті, піднявши галас і гамір, але його схопили за хвіст - насилу видерся і полетів у вікно. Вибив рештки скла і ганчір'я яким прикрив те Родосвіт і звільнився. Я зрадів за нього, і десь краєчком свідомості пожалкував, що не вмію як він - літати.

Мене підняли і я нарешті зміг роздивитися. Чорт забирай, це були вони! Синьошкірі воїни! І всі як один у формі Другецьких вартових - ми бачили таких на підході до міста. 

- Хто ви такі?! Що вам потрібно?! - волав я щодуху. Зловив братів погляд і миттю замовк.

Один з них вийшов вперед і прочитав склавоською з якогось сувою, що він тут і розгорнув: 

- За неправомочне вторгнення до володінь Другецького замку вас заарештовано. Подальшу долю вирішуватиме суд найближчим часом, а до того вас утримуватимуть у в’язні бургомистра Другецю і належних земель. 

Я не встиг навіть зойкнути, тільки поглянув на брата - а той поглядом звелів мовчки рушати за ним. Я не бачив, чи прихопили усі наші речі, тільки чув шум за нашими спинами, поки нас виводили з замку.

Краєчком ока помітив, що брат впустив той шмат тканини, над яким працював вночі. Той ліг рівнесенько на порозі замку. Брат кинув на мене погляд, і одразу ж відвів очі. 

- Той ворон міг навести їх на нас, - зауважив брат; його голос лунав з силою, хоча він й розмовляв пошепки поки ми сиділи в казнях і очікували на суд.. 

Мене тіпало і навіть дихальні вправи не допомагали. До того ж від них в Родосвіта сіпалося око, тож я припинив їх. Притулився до холодної стіни, але навіть не відчував того холоду, так сильно стукало налякане серце.

- А міг - той Заїнна, - не погодився я стиха.

- Міг, - не став сперечатися Родосвіт. 

- Ви сказали, Sa’nna? - донеслося до нас звідкись з боку.

Яким був наш подив коли ми побачили того самого шинкаря тут, у сусідній камері.

- Пане Таав… - вимовив я і зрозумів, що забув повне ім’я нашого знайомця. - Пане Таав, що ви тут робите?

- Тож вас знайшли все ж таки. А я…я пригостив двох склавосів і ось маю за те, - гірко, але спокійно вимовив шинкар. Я придивився, його коса розплелася і вимазалася у бруді. Наче його сюди за ту косу тягли. 

Вуха спалахнули проти волі червоним. Родосвіт дістався решітки і мовив стиха:

- Зрозуміло. Тікайте з міста щойно зможете. Заперечуйте все, кажіть що ми вам погрожували, будь-що. Ми скажемо те саме.

- Та куди я подінуся. В мене тут заклад. Якщо його ще не спалили. Хоча ні, воякам ж треба десь напиватися. Тож встоять мої три башточки.

- А життя головніше за те. Біжить до родини, до друзів, сховайтеся десь поки не стихне усе. Ось вам за допомогу, - Брат надірвав ворот власної свитки і дістав звідти срібну монету. - Це небагато, але вистачить дістатися до Гес-Гела, наприклад. 

Шинкар не виявив до грошей жодного інтересу. Він закрив долоню брата, в якій лежала монета, і повільно відштовхнув руку від себе: 

- Дякую вам, але я нікуди не подінуся. Ви ж знаєте що я Sa’nna, - він якось дивно вимовляв те слово, з придиханням на середині слова, брат казав його зовсім інакше. - Тож мою долю вже втрачено. Все, що я маю від життя, я заслужив. 

Нас, разом з Заїнна, вивели до палат бургомістру, як ми були: піводягнених, розхристаних, бо ми ж якраз вмивалися водою з цеберка, що притягла охорона. Здавалося, вони чекали саме коли ми роздягнемося, щоб сильніше поглузувати з нас. Добре, хоч штани залишилися на нас.