Читати книгу - "Товариство Елементорів. Том 1. Кривавий діамант. Частина І, Fata Morgana"

Усі надовго замовкли, чекаючи рішення Гайдук, бо ж саме вона була найстаршою з присутніх та самопроголошеним лідером їхньої втечі з обійстя Нонградів. Жінка якийсь час зосереджено обмірковувала кожен варіант, зважуючи ризики. Моллі теж зненацька охопили сумніви. Не дивлячись на довірливі блакитні очі орденки й такі ж блискучі очі її духа, не можна було довіряти їм. Вони все ж таки члени Сойчиної ватаги безумців. І раптова допомога неабияк насторожувала. Особливо після звірств Крука, якого вдалося нейтралізувати лише дивом. 

— Що ж. – нарешті почала Уляна. – Добре. Але, якщо я дізнаюся, що ти хоч щось зробила з обраними Долею... – Вона красномовно показала юній орденці міцно стиснутий кулак. Та ж коротко кивнула, якось сполохано кліпнувши кілька разів. – Дивись мені, дівко.

Уляна протиснулась повз Моллі та Шалфея, повертаючись назад. Цуко прошмигнув за нею, навіть не зачіпаючи стін проходу — настільки худорлявим було його тіло. Койот глухо загарчав, оголюючи коротенькі зуби, що густо розміщувалися його невеликою пащею. Він трохи пригнувся, напружуючи передні лапи. Безбарвна шерсть настовбурчилася, а з горлянки вирвався звук, щось середнє між лисячим тявканням та собачим гавкотом. А Моллі здивувалася як же швидко Цуко змінився з вигляду.

Уляна насмішкувато пхекнула, ткнувши звіра пальцем прямо у вологий ніс. 

— Вгамуйся, Цуко. Ми ще навіть не вийшли, тож немає перед ким вимахуватись. 

Дух з клацанням закрив рота та присоромлено притиснув вуха до потилиці. Він тихо заскавчав, з-під лоба дивлячись на жінку, та пропустив її уперед, а сам пішов трохи віддалік, підібгавши хвоста від образи.  

— Удачі. – промовила Гайдук, востаннє обернувшись у бік молоді. 

— З вами точно все буде гаразд? – занепокоєно поцікавилася Моллі, хвилюючись за долю доброї другокружниці. 

Та тільки усміхнулася, гордовито розправивши плечі, не дивлячись на тісноту приміщення. 

— Не було ще нікого, хто б поставив на коліна веснійця. Тож, ні Бора, ні Кассандра не стануть першими.

Вогник тусклого світла зник разом з нею та Цуко, розчинившись у густому й липкому, немов чорнила, мороці. Шалфей запалив власний клаптик сяйва, а Моллі, на силу приховуючи відразу, покосилась у його бік. Їй досі не вірилось, що він тикодін Другого Кола. Й образа за обман все не хотіла покидати її розум, а навпаки вкорінилась аж надто глибоко та вперто продовжувала нав’язувати неприємні думки. 

Матильда мовчки кивнула вперед, запрошуючи йти за нею. Вона граційно розвернулася, струснувши довгим волоссям незрозумілого у пітьмі відтінку. Моллі намагалася краще розгледіти орденку з-за спини, але незважаючи на те, що світло Шалфея було яскравішим від Уляниного, цього все одно було недостатньо для того, щоб до ладу роздивитися деталі. 

— Міс Шор, – тихо покликав хлопець, який досі плентався ззаду. – Послухайте, я...

— Зараз геть не час для ваших жалюгідних виправдовувань. – процідила та, не маючи ніякого бажання вислуховувати його пояснення. – Мене щойно ледь не вбили і я, очевидно, не налаштована на спокійну розмову з вами, містере Шалфей.

Моллі роздратовано стиснула губи, так і не припинивши сердитись на нього. Вона зробила глибокий вдих, намагаючись заспокоїтись, та звернулася до Зозулі, випереджаючи черговий Шалфеїв оклик:

— Чому ти вступила в орден?

— Взагалі, я не планувала нікуди вступати. – знехотя відповіла та, якось винувато поглянувши на Моллі з пів оберту. – Десь півроку тому я посварилася з матір’ю, бо вона посватала мене з якимось вискочкою, черговий синочок заможного купця. Ви би бачили його — суцільна помилка природи. Ну, то я погарячкувала й, мало не наплювавши матері в душу, втекла з дому. Горобець із Синицею знайшли мене та запропонували допомогу. Сказали, що є місце, де радо подбають про мене. Потім з’ясувалося, що вони просто клюнули на мій дар. Той, хто тикував в ордені над звуком та голосом саме помер — чи його вбили? — ну й я стала у пригоді. В принципі, було не погано, а повертатись додому не надто хотілося. Тож вирішила залишитись. Я могла виконати кілька доручень, а так мене дійсно ніхто не ображав. Навіть мій наставник — Крук, той, хто хотів... Ну, ви зрозуміли. Навіть він ставився до мене поблажливо. Я займалася разом з його донькою мистецтва володіння клинками. Якийсь час все було нормально, у мене навіть з’явилися друзі. Мене поважали, хоча я була найменшою серед “пташок”. Потім мене взяли на одне з завдань. До того я й гадки не мала, чим насправді займається Сойчина зграя. Крук з Уляною завжди говорили, що “Вільні пташки” — повстанське угрупування налаштоване проти імперської влади. Що вони борються за справедливість та права усіх тикодінів. Але те, що ми накоїли... Вони вбили батька Полін Шиммер. Я бачила його смерть на власні очі і це... Це було жахливо. Магія не покинула його тіло, не поринула у безкрає небо.

— То куди ж вона поділась?

— Це... Важко пояснити. – зітхнула Матильда. – Розумієш, я не бачила всього процесу. Але там був камінь, діамант, мабуть, точно не скажу. Але він був таким дивним: більше, ніж на половину червоним, навіть коричнуватим трохи. 

— Червоним? – перепитала Моллі, звівши брови над переносицею. – Пофарбованим, наче? 

— Закривавленим. – заперечила Зозуля, а її слова моторошним відлунням відбилися від стін темного коридору. – Каменем провели по ранам того другокружника. Він був ще живим і ці його крики... Я... не знаю, як описати... Але цей діамант якимось чином висмоктав з його жил магію, після чого тикодін помер. 

— Як таке можливо? – підключився до обговорення Шалфей, нервово поглядуючи позаду себе час від часу. Гарольд і зовсім сидів на його плечі, повністю повернувши голову у бік темного коридору позаду них, щоб не прогавити жодного звуку чи миготіння.

Матильда ж не повертаючись стенула плечима.

— Не знаю. – розпачливо видихнула вона. – Можливо, щось корисне є у орденських архівах, але у більшості немає до нього доступу.