Читати книгу - "Сестри крові"

— Отже, ти отримаєш замовлення невідомо від кого, невідомо коли й невідомо де?

— Чого ти так доскіпливо розпитуєш? — насторожилася вона.

— Просто хочу довідатися, як це буде відбуватися зі мною. Яким чином я буду отримувати замовлення.

Вона перехилила пляшку й поглянула в небо. Там уже висіялися перші зорі. Труді всміхнулася до мене:

— Я знаю, ти хитра бестія, але тут нема таємниці. У дворі бернардинського монастиря біля криниці я повинна отримати записку. Рівно о третій пополудні. Якщо матимеш таке непереборне бажання, можеш збоку поспостерігати. Але самої записки я тобі не покажу. Домовилися?

— Гаразд. Хоча це несправедливо, бо ти знаєш моє замовлення, а я твого не знатиму.

— Не переймайся. Наступного дня ти про все довідаєшся, — вона голосно засміялася. А потім запитала: — Які в тебе стосунки з Йоганом?

Дуже доречне запитання, подумалося мені. Я саме розмірковувала, яким чином з Йоганом поспілкуватися, щоб у Труді не виникло підозр, і, власне, роль його коханки дуже добре пасувала, бо я могла тоді усамітнитися з ним, а тут вона сама й підвела розмову до цього.

— У нас кохання, — сказала я твердо. — Можливо, поберемось.

— Гм... Дивні в тебе смаки. Він, звичайно, симпатичний, але не такий молодий, як Ульріх.

— У Ґданську, пригадую, ти казала, що такими, як Ульріх, можна милуватися, але не жити з ними.

— Це було до того, як я з ним поспілкувалася. Він такий ніжний, уважний, від нього так п’янко пахне... Зрештою, і Франц симпатичний. Та який же й дотепний! А Ульріх — поет! Вперше в житті я спілкувалася з поетом.

— Він тобі й вірші читав?

— Аякже! Я була неймовірно розчулена... — Зненацька її щось насторожило. — Стривай, ти кажеш, що ви з Йоганом пара, але, як я зрозуміла, ти не живеш з ним. З ким ти живеш?

Тут вона загнала мене на слизьке.

— Це не так. Я живу з ним. Але під час облоги я зосталася в місті, а він тут. Я ж працювала в шпиталі, опікувалася пораненими.

— Ага, то он звідки ти знаєш того хірурга. Ви разом з ним працювали?

Коло повільно звужувалося, але я не здавалася.

— Чому з ним? Там було кілька медиків.

— Він для тебе дорогий?

— Для мене особисто ні. Але для багатьох — так.

— Він симпатичний?

Я не розуміла, до чого вона хилить. Може, хоче вивідати, чи маю я до нього почуття?

— Ні, — сказала я, — він такого віку, як і Йоган, і кульгає на ногу.

— Шкода. А то я б задля нашої дружби, ха-ха, могла б тобі допомогти. Але ти й без мене даси раду.

— Дам. Можеш не сумніватися.

Вечір м’яко лягав на сад, птахи замовкали, в повітрі стали пурхати нетлі. Труді випростала ноги й відкинулась на спинку. Там, у Ґданську, вона пила мало, а тут вирішила розслабитися і отримати якнайбільше задоволення.

— Ага! Ось ви де! — З сутінків вигулькнули Франц і Ульріх. — Як оригінально — ми теж з пляшкою вина.

Вони сіли по обидва боки від нас. Обоє були підхмелені й розсміяні. Я подумала, що це найкраща нагода зникнути й підвелася, Труді спробувала піти за мною, але хлопці її стримали й вмить забалакали. Я застала Йогана в його кабінеті, він щось писав за столом, на якому височіли стоси книжок.

— Йогане, — сказала я, — ти будеш неабияк здивований, бо ти не знаєш всього про мене. Але повинен знати.

Він підвів голову й здивовано запитав:

— Цікаво, що ж я таке повинен знати, чого ще не знаю?

— Ти не знаєш, що я виховувалася в монастирі ордену Сестер святої крові у Шварцвальді, — випалила я одним духом.

Він враз пополотнів.

— Не може бути! Ти одна із тих убивць? І ти ніколи себе переді мною не видала?

Авжеж, він чув про цей орден.

— Ні, бо я втекла й порвала з ними. Я лише один день була вбивцею. І більше ніколи. Зате я винесла з монастиря знання мов і володіння шпагою. Потім я переодяглася за хлопця, поміняла ім’я... Отак я опинилася в Падуї, в Кенігсберзі й познайомилася з тобою. Я тікала від них майже десять років. Але нарешті це сталося. Вони мене вистежили й вручили замовлення.

— Ти хочеш сказати... ти хочеш сказати, що це — Анрієта?

— Ні, це Гертруда.

— Шляк! І ти привела її до мене?

— Я знала її зовсім іншою — звичайною хатньою гускою. Вона гостила у мене в Ґданську. Розкрилася вона щойно. В тебе в саду. Зараз вона в оточенні Ульріха й Франца.

— Он що! — Він потер чоло. — Яке ж у тебе замовлення?

— Мартин Айрер.

— О господи! А яке в неї?

— Ще невідомо. Його їй вручать завтра.

Він замислився.

— Хтозна, чи не мене замовлено. Що ж до Лукаша-Мартина, то тут легше, — він усміхнувся до мене. — Убивцю ми знаємо.

— Вона хоче, щоб я її завтра познайомила з аптекарем. Я приховала від неї мої симпатії і збрехала, що я твоя коханка. То ти вже мене не видай.

Він засміявся.

— Тоді тобі доведеться заночувати в моєму покої.

— Власне, я про це теж подумала. Вона отримає замовлення рівно о третій пополудні біля криниці в дворі бернардинів. І дозволила мені поспостерігати за цим. Як би це його перехопити?

— Рівно о третій... — повторив він і замислився, хвильку роздумував, а тоді пожвавився: — Так, це можливо. А чи сказала вона тобі, якими гаслами при цьому обмінюються посланець і сестра крові?

— Ні, не сказала. Можливо, це звичайні гасла: «Sanguinis sorores! — Rursus in unum!»

— Ні-ні... є інше...

Він встав з крісла, підійшов до шафи й вийняв книжку в червоній обкладинці.

— «Історія ордену Сестер святої крові», — пояснив він.

— Що? — здивувалася я. — Хтось написав історію?

— Авжеж. Ordo Sororum Sancti Sanguinis існує вже кілька сторіч, а точніше з 1187 року, коли араби відбили в хрестоносців Єрусалим. Черниці християнського монастиря вивезли з Єрусалиму «святу кров» — просяклу кров’ю сукню