Читати книгу - "Сирітка для Ректора, або таємниці Академії Магії, Леся Нічна"

— Та тебе ж розвели, як дитину, — втомлено мовив Грегор, і я одразу відчула себе по-дурному. Дуже по-дурному. Особливо, коли Ганна поруч із полегшенням видихнула. Ну хоч хтось радий, що я виявилась не права.

— Отже так, Ліро, — продовжив Грегор тим своїм наставницьким тоном, який з’являвся щоразу, коли він збирався прочитати мені чергову лекцію про мою несерйозність. — Іди-но ти додому й добре відпочинь. Бо вже тобі й ввижається, і чується що попало. Мабуть, недосип позначився, недовчена ти наша.

Я слухняно кивнула, покірно погоджуючись. А що залишалося робити? Грегор, загалом, мав рацію: я вже йшла і засинала на ходу — не дивно, що мені мариться всяке.

Але щось усередині вперто не хотіло здаватися. Десь глибоко в душі ворухнувся сумнів.

А раптом той таємничий відвідувач із крижаними руками — не плід моєї уяви? А його слова — таки правда?

Втім, втомлений розум махнув рукою. Надто багато думати — шкідливо, від того зморшки з’являються. Та й кому я треба — проста сирітка без роду й племені? Убити таку, як я, — з того ані вигоди, ані розголосу.

Навіть не весело, бо ніхто й не помститься. Хіба що Жабар, наш комендант — гном із жаб’ячим прокляттям. Та й той, скоріше за все, просто зітхне й піде спати.

Попрощавшись із колегами, я з полегшенням вийшла з таверни й попрямувала нічним містом назад до академії.

Вулиці дихали затишком і спокоєм. Із вікон будинків лився теплий світ, десь сміялися діти, гавкали собаки, доносився аромат смачної вечері. Все навколо здавалося наповненим життям і тишею.

Я мимоволі усміхнулася і дозволила собі трохи розслабитися.

Крокуючи мощеною вуличкою, я замислилась про щось більше, ніж щоденні турботи й дрібниці.

Мені завжди не вистачало оцього самого домашнього затишку, про який я могла тільки мріяти. Звичайного вечора, коли вся родина збирається за столом. Мама подає гарячу запіканку, тато втомлено, але тепло всміхається дітям, ті сміються, сперечаються про якісь свої дрібні справи… Це була моя найбільша і найнедосяжніша мрія.

Але я старалася не зневірюватися.

Зрештою, я вступила до академії, вже навчаюся на другому курсі, здала цю кляту сесію. Залишилось зовсім трохи — і я сама зможу створити той затишок, про який мріяла все життя.

Я так заглибилася в думки, що й не помітила, як дійшла до воріт академії. Там, як завжди, сидів комендант Жабар. Колись його прокляла власна дружина за неправильно куплену картоплю, після чого він почав час від часу квакати й трохи підскакувати на стільці.

Він відклав книжку, поправив свої маленькі круглі окуляри й хитро примружився:

— О, вже повернулася? — підвівся зі стільця й відклав свою пухку книгу, в якій, за чутками, були всі правила, включно з «не годувати студенток після опівночі». — Думав, до ранку тебе не побачу.

— Сьогодні змилосердилися, — закотила я очі з такою грацією, якій позаздрила б навіть Верховна Жриця Тричі Забутої Медитації.

— І куди підеш? — підозріло примружився Жабар.

Окуляри з’їхали на носа, а вуса здригнулися, ніби відчули підступ.

— Спати! — радісно оголосила я, вже заносячи ногу за хвіртку.

— Ага! — різко гаркнула Василина.

З кущів, з тією витонченістю, з якою цеглина пролітає через вітраж, вискочила Василина. Просто переді мною. На ній було розкішне чорне довге мереживне плаття з блискітками і вираз обличчя — як у ревізора, що впіймав тебе на крадіжці пряника.

— Попалася, розбійнице! Яке ще «спати»?! Ти йдеш зі мною!

Я мало не заверещала від несподіванки, коли з кущів вискочила Василина. Та ні, не просто вискочила — вона буквально матеріалізувалася, як привид із її ж улюблених нічних страшилок.

— Василино! — обурилась я, ледь не хапаючись за серце. — Ти ж мене до інфаркту доведеш! І взагалі, що ти робиш у кущах?

— Чекала тебе, звісно! — гордо заявила подруга, витрушуючи листя зі своїх золотавих кучерів. — Знала, що ти вирішиш тихенько змитися й проігнорувати нашу грандіозну вечірку!

Я застогнала, задерши очі до нічного неба — ніби хтось там міг мене урятувати. Чому сьогодні все проти мого законного бажання поспати?

— Василино, я справді дуже втомилася. Спочатку академія, потім робота, потім дивні відвідувачі, що зникають просто за столом… Мені вже сняться розмовляючі гриби й лицарі, які кудкудакають! Дозволь мені просто дійти до ліжка!

— Аж ніяк, люба! — хижо схопила мене за руку Василина. — У тебе вже галюцинації? То це від браку веселощів! Негайно лікуємо!

— А сон хіба не лікує? — жалібно простогнала я, дозволяючи тягнути себе по темній алеї в бік лісу.

— Сон — це нудно, — категорично відрубала Василина. — Ходімо, всі вже зібралися! Навіть Тео!

— От саме тому я й не хочу туди йти, — пробурмотіла я, намагаючись чинити опір, але Василина тягнула мене, як гірський потік гілку.

— О, ні, — вона підняла палець догори, — ти будеш веселитися. Або принаймні робити вигляд, що тобі весело.

— А можна я буду робити вигляд, що сплю? — не вгамовувалась я.

— Ні, дорогенька, — рішуче відказала подруга. — Не дозволю. Ти молода, гарна і поки ще не заміжня. Треба використовувати всі можливості!

— Можливості для чого? Стати закускою для п’яного троля чи посміховиськом для всього факультету?

— Ну, як піде, — хихикнула Василина. — Але обіцяю: буде весело. Тільки спершу треба щось зробити з твоїм одягом. Не йти ж отак!

______________________________

Якщо вам не важко, то відстежуйте мене, будь ласка!