Читати книгу - "Ходімо зі мною, Анастасия Хэд"

— Чому ви ще тут? Час готуватись до вечері!

— Ми…

Я не розчула, що саме вони зробили, але за хвилину до дверей підступила група молоденьких дівчат. Одягнені вони були точнісінько так само, як і та, що приносила мені їжу. Усі як на підбір — гарні й юні: брюнетки, блондинки, руденькі. Це що, гарем? Не думала, що цей монстр таке практикує, хоча чого я дивуюсь.

Тим часом Азог провів дівчат до дверей і сам вийшов, залишивши мене наодинці, прикутою до столу. Ну, хоча б не холодно — і на тому спасибі.

Я знову вмостилась у кріслі й почала розглядати красу навколо. Це було справжнє диво — райський сад посеред вічної мерзлоти.

Наближався вечір. День згасав разом із останніми сонячними променями. Червоне зарево заходу миттєво розлилося по скляній поверхні купола й зникло. На мить усе поринуло в темряву, щоб одразу ж засяяти ще яскравіше. Сад залив холодне блакитне  світло люмінесцентних ламп. У такому освітленні зелені кольори ставали неприродними. Якимись надто «відфотошопленими», нереальними.

За якийсь час я вловила до болю знайомий запах. Нічна фіалка. Цей нудотно приємний аромат ні з чим не сплутаєш. Знайомий запах воскресив у мені дитячі спогади. Я сиджу на лавці біля батьківського дому, літо, в небі згасли останні промені сонця, а цей оксамитовий духмяний аромат розлився по всій вулиці. Я заплющую очі, слухаю цвіркунів, на повні груди вдихаю аромат — і настає стан безтурботності. Немає тривог, проблем, турбот. Є лише цей аромат чудових фіолетових квітів і теплий літній вечір.

— Псс! — вирвали мене з безтурботності.

Я закрутила головою в пошуках джерела звуку.

— Я тут, — тихий шепіт лунав з-за дерева, біля якого мене посадили. Його широкий стовбур і тінь від густої крони приховували того, хто до мене звертався.

— Не дивись сюди, тут повно камер.
Я поспішно відвернулась і почала діловито розглядати поверхню столу. Ненароком глянула вгору і помітила ледве вловимі червоні спалахи. І справді — камери.
— Просто слухай. Хочу сказати, що ти не одна. Ми всі тут полонянки, але скоро все зміниться.
— У якому сенсі? — я мимоволі обернулася.
— Не дивись!

Послухавшись чужого наказу, я знову повернулася до столу.
— Ми хочемо втекти, але тут занадто багато охорони...
— Ну, з цим я вам навряд чи допоможу.
— Як? Нам сказали, що в камері замкнена сильна відьма.
— Пх, — я не витримала й засміялася. — О, так! Відьма вищої категорії.
Я усміхалася на всі тридцять два. З боку, певно, кумедна картина: сиджу й сміюся сама з себе.

І раптом мене осяяло.
— Це ж ти приносила мені їжу?
— Так, але це не важливо. Дівчата сказали, що, раз ти спілкувалася зі мною, то, можливо, вислухаєш, перш ніж уб’єш...
Це було б смішно, якби не було так сумно. Наскільки ж вони зневірилися у своєму бажанні втекти звідси, що були готові пожертвувати собою? Що ж цей монстр із ними робить? Навіщо тримає тут проти їхньої волі? Йому замало зруйнованих життів? Замало смертей? Коли ж він нарешті зупиниться?

— Що ж нам робити? — в її голосі забриніло відчай.
— Не хочу давати тобі марних надій, але мене повинні шукати.
— Нас теж шукали, та все без толку.
— Не вішай носа. Мій лицар зубами та кігтьми прогризе до мене шлях.

Приємне тепло розлилося в грудях. Спогад про Ярика — такого сильного і, буває, до ікоти впертого, але все ж такого коханого — додав мені впевненості у нашому скорому порятунку.
— Гаразд, — здавалося, вона трохи заспокоїлась, або просто змирилася. — Будемо чекати.

І все стихло. Ні відповіді, ні шелесту. Хоч би попрощалася. Я знову залишилася наодинці зі своїми думками. Хоча й ненадовго.