Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Але ж, полковнику, чи то розумно — власною особою…
— Виконувати!
— Слухаюся!
— Це справжній ризик, полковнику! — прокричав у галопі командир розвідки. — Ми можемо напоротися на якийсь ельфійський патруль…
— Не патякай! Веди!
Загін швидким галопом погнав униз яром, пролетів, наче вітер, річищем струмка, увірвався в ліс. Тут довелося сповільнитися. Скачці заважала гущавина, а найбільше загрожувало їм, що впакуються зненацька в рекогносцирувальний загін чи у форпост, які нільфгардці точно мали вислати. Розвідка кондотьєрів, щоправда, заходила на неприятеля з флангу, не в лоб, але фланги, напевне, також було захищено. Тож уся імпреза була до дідька ризиковою. Але Солодка Вітрогонка любила такі імпрези. А в усій Вільній Компанії не було солдата, який би за нею не пішов. Нехай би й до пекла.
— Це тут, — сказав командир розвідки. — Ота вежа.
Юлія Абатемарко покрутила головою. Вежа була кривою, наїжаченою зламаними балками, ажурною від дір, на яких західний вітер грав, наче на флейті. Невідомо було, хто й навіщо ту вежу збудував тут, на безлюдді. Але відомо було, що збудував давно.
— А воно не завалиться?
— Напевне, ні, полковнику.
У Вільній Компанії, серед кондотьєрів, не уживали слів «пан» і «пані». Тільки звання.
Юлія залізла на верхівку вежі швидко, мало не забігла туди. Командир розвідки долучився лише через хвилину й сапав при тому, наче бугай, що крив корову. Зіпершись на криве підвіконня, Солодка Вітрогонка слідкувала за долиною за допомогою підзорної труби, виставивши між губами кінчик язичка та випнувши зграбний задок. Командир розвідки відчув від тієї картинки пожадливе тремтіння. Утім, швидко опанував себе.
— «Ард Фейнн», немає сумнівів, — облизала губи Юлія Абатемарко. — Також я бачу дерланців Елана Траге, є там і ельфи з бригади «Вріхедд», наші давні знайомі з-під Марібору й Майєни… Ага! Є й Черепи, славетна бригада «Навсікая»… Також бачу полум’я на прапорцях панцирної дивізії «Дейтвен»… І білу хоругву з чорним алеріоном[28], знак дивізії «Альба»…
— Ви їх розпізнаєте, — буркнув командир розвідки, — наче й справді знайомих… Стільки-то ви знаєте?
— Я закінчила військову академію, — відрізала Солодка Вітрогонка. — Я отримала офіцерське звання на іспиті. Добре, усе, що хотіла, я побачила. Повертаємося до бандерії.
* * *
— Іде на нас Четверта Кінна й Третя, — сказала Юлія Абатемарко. — Повторюю: уся Четверта Кінна й, певно, уся кавалерія Третьої. За хоругвами, які я бачила, до неба ціла хмара куряви вставала. Там, у трьох колонах, іде, як на моє око, десь із сорок тисяч кінноти. А може, і більше. Може…
— Може, Коегорн розділив групу армій «Центр», — закінчив Адам «Адью» Панґратт, вождь Вільної Компанії. — Узяв лише Четверту Кінну й кінноту з Третьої, без піхоти, аби йти швидко… Ха, Юліє, якби я був на місці конетабля Наталіса чи короля Фольтеста…
— Знаю. — Очі Солодкої Вітрогонки блиснули. — Знаю, що б ти зробив. Ти послав до них гінців?
— Зрозуміло.
— Наталіс — старий лис. Може, уже завтра…
— Може, — не дав їй закінчити Адью. — І навіть думаю, що так і буде. Піджени коня, Юліє. Хочу тобі дещо показати.
Вони швидко від’їхали на кілька стайє, значно обігнавши решту війська. Сонце вже майже торкалося пагорбів на заході, ліси та переліски в заплаві затягували долину довгими тінями. Але видно було достатньо, аби Солодка Вітрогонка відразу здогадалася, що хотів їй показати «Адью» Панґратт.
— Отут, — підтвердив її здогадки Адью, здіймаючись у стременах. — Отут я б прийняв завтра битву. Якби я командував армією.
— Добрі терени, — визнала Юлія Абатемарко. — Рівно, твердо, гладенько… Є де вишикуватися… Гммм… Від тих гірок до отих ставків, отамочки… Буде десь зо три милі… Оті пагорби, оно, вимріяне місце для командира…
— Добре кажеш. А отам, — глянь, — посередині, ще одне озерце чи рибний ставок, оно там, що отамочки блищить… Можна використати… Річка також згодиться за рубіж, бо хоча мала вона, але багниста… Як там та річка зветься, Юліє? Ми ж тамочки вчора проїжджали. Пам’ятаєш?
— Забула. Хохла хіба. Чи якось так.
* * *
Хто тамту місцину зна, той пречудово всю справу собі уявити може; тим же, що менш бувалі, відкрию, що ліве крило війська королівського сягало того місця, де нині поселення Бренна розташоване. У час битви ніякого поселення тамо не було, бо минулого перед тим року ельфи-білки його за димом пустили, згола спалили. Отож тамо, на крилі лівому власне, стояв реданський королівський корпус, яким граф де Рюйтер командував. А було в тому корпусі людей вісім тисяч у піхоті й кінноті.
Середина королівського угруповання стояла побіля пагорба, який пізніше названо було Шибеничним. Там, на пагорбі, стояли з почтом король Фольтест і конетабль Ян Наталіс, із висоти на всю битву проспекцію маючи. Тут головні сили військ наших було згруповано: дванадцять тисяч темерських та реданських інфантеріїв у чотири великі чотирикутники поставлені, з десятьма хоругвами кінноти на охороні, що стояли аж на північному краю ставка, який місцева людність Золотим зве. У другій же лінії середнє угруповання мало гуфець резервний — три тисячі визімської й маріборської піхоти, над якою мав командування воєвода Бронібор.
А від південного краю Золотого ставка, аж по низку ставків рибних і по закрути річки Хотлі, на рубежі в милю завширшки, стояло армії нашої крило праве; складалося воно з магакамських ґномів Добровольчого гуфця, восьми хоругов легкої кавалерії і з бандерії знаменитої Кондотьєрської Вільної Компанії. Командування над крилом правим мали кондотьєр Адам Панґратт і ґном Барклай Ельс.
Навпроти, за якусь милю чи дві, на полі голому перед лісом вишикував нільфгардське військо фельдмаршал Менно Коегорн. Люд залізний стояв там, наче чорна стіна, полк біля полку, рота біля роти, ескадрон біля ескадрону; скільки око бачило, не було їм кінця-краю. А за лісом списів і пік можна було здогадатися, що порядок той не тільки широкий, а й глибокий. Бо війська того було сорок і шість тисяч, про що в час той мало хто знав, і добре, що так, бо не одне серце при виді тієї нільфгардської сили тоді зайшлося.
Та й навіть у тих, хто сміливішим був, серця міцніше почали битися під панциром, билися вони, наче молоти, бо зрозумілим стало, що важкі й криваві тут зараз почнуться жнива й що не один і не двоє з тих, хто в порядках оцих стоїть, заходу сонця не побачить.
Ярре, підтримуючи окуляри, що раз у раз зсувалися з носа, іще раз перечитав увесь фрагмент тексту, зітхнув, потер лисину,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Відьмак. Володарка Озера», після закриття браузера.