Читати книгу - "Третя світова: Битва за Україну"

Третій президент України Віктор Ющенко також мав переконання, що «російський план» щодо України передбачає ліквідацію її як незалежної держави. А тому наполягав на найшвидшому проведенні європейської інтеграції. Процес інтеграції здавався Ющенкові єдиною можливістю уникнути війни та зберегти цілісність України. Про це він заявив ще 21 лютого 2014 року, тобто до анексії Криму. «Розвиток російського сценарію, який полягає… [в] ескалації конфлікту… [та] створенні маріонеткового уряду — треба негайно зупинити, — заявив Ющенко. — Треба створити постійну місію Євросоюзу, яка сприятиме поверненню до європейської інтеграції як гарантії збереження цілісності України, поверненню до миру та стабільності й подальшого проведення реформ у всіх сферах. Європейськими кроками в Україні мають стати ухвалення політичної асоціації, зона вільної торгівлі та запровадження безвізового режиму. Водночас ЄС повинен ввести фінансові санкції та інші обмеження щодо організаторів терору проти українців».

Загалом недооцінка серйозності намірів російського керівництва щодо України мала глобальні наслідки. Більшість політиків, політологів, експертів та спеціалістів у сфері Росії та України вважали, що Путін не наважиться на анексію Криму. Після окупації Криму багато хто вважав, що Кремль обмежиться визнанням «незалежності Криму» та можливим його приєднанням до Митного союзу, однак все-таки не піде на анексію, а тим більше на військове вторгнення на південному сході України. Проте Путін вчинив так, як планував від початку: анексував Крим та приступив до наступного етапу: до засилання на землі України спецпідрозділів ГРУ та ФСБ для організації там «самооборони». Ось одна з перших російських інструкцій, складена для українських «сепаратистів» та «ополченців» південного сходу:

«1. Зайняті будівлі не залишати, а укріплювати. Впродовж нічної частини доби не менше 1000 озброєних осіб мають перебувати у будівлі-таборі. Чоловіки перебувають в загонах, жінки забезпечують продуктами та медикаментами. Організувати цілодобову караульну службу, створити озброєні групи швидкого реагування.

2. В областях — «відрізати» місцеві СБУ. Займати будівлі, вимикати зв'язок, позбавляти дієздатності. СБУ у Києві має втратити опору на місцях. СБУ — противник № 1 і його треба оглушити в будь-який спосіб та висвітити їхню агентуру.

3. Займати регіональні телестудії та розпочинати своє мовлення. Головне — зберегти технічний вихід на телесітку, а журналісти порозбігаються — можна робити що завгодно — показувати ролики з YouTube, зачитувати новини. Головне — надавати свою інформацію.

4. Не вимагати референдумів, а проводити їх. Створювати виборчкоми, вимагати в офіційних виборчкомах списки виборців, домовлятися з типографіями та друкувати бюлетені. Допомогу офіційної влада Донецька, що підтримує референдум, використовувати, але ініціативу їй не передавати.

5. Йти на шахти та проводити агітацію. Поки що це революція молоді та людей похилого віку. Всі інші гарують та п’ють пиво. Шахти мають перейти в режим страйків до повної визначеності ситуації. У випадку об’єднання з Росією застій [в роботі] повністю компенсують.

6. Зв’язатися з «Легітимним» [президентом Януковичем]. Нехай зробить хоча б щось корисне — призначить народних представників губерами [губернаторами] Донецької та Луганської областей.

7. Серед міліції вести пропаганду невтручання та невиконання наказів «для захисту» органів влади, що підпорядковуються хунті. Навіть пасивний захист заборонити. Нема чого панькатися.

8. Частини ВВ [внутрішніх військ] блокувати. Мобілізованих призовників — агітувати організовано перейти на бік народу.

9. Розблокувати кордон з РФ хоча б на декількох ділянках. На західних кордонах південного сходу України, навпаки, встановити блокпости й нікого із Західної України не впускати».

Очевидно, важливі стратегічні рішення (якщо не всі абсолютно) в Росії сьогодні приймаються не колективно, а одноосібно Путіним, для якого його власні інтереси та інтереси його найближчого оточення є визначальними. Хоча, здається, стратегічного плану у Путіна немає. Точніше, план полягає в захопленні всіх тих територій «руського міра», окупація яких видаватиметься можливою. Проте, де бере свій початок та де закінчується «руській мір», сьогодні не знає ніхто — і президент Путін також.

Назад до імперії!

У березні 2014 року, коли Крим окупувала російська армія, багатьом могло видатися, що світ зійшов з розуму. Однак збожеволів не весь світ, та навіть не ціла Росія, а власне тільки невелика група людей, яка керувала нею. Потім, звичайно ж, коли все, що відбувалось, аналізувати спокійно та об’єктивно, то стає зрозуміло, що певна група людей не збожеволіла. В медичному розумінні цього слова вони цілком здорові. Просто вони жили в іншому світоглядно-політичному вимірі, який в Європі вже давно припинив своє існування.

Населення східної та південно-східної України також жило в іншому вимірі. Відірвані у 1991 році від Москви та Києва, вони тепер намагались повернутись до давно зниклого Радянського Союзу, збираючись під червоними прапорами поруч з пам’ятниками Леніну. Вони не розуміли, що путінська Росія це не старий, знайомий їм з дитинства СРСР, а зовсім інший тип державності, де панують дикі ринкові закони. Вони намагались повернутися у минулу епоху.

Почасти у цьому не винні ані теперішні керівники Росії, ані населення південно-східної частини України. Річ у тому, що радянська епоха у 1991 році відійшла стрімко, без пояснень, а люди, що правили Росією у 2014 році, виросли та сформувались до 1991 року. Більшість із них належала до членів КПРС, хтось був номенклатурою комсомолу, хтось працював на КДБ та ГРУ. А це досить специфічні структури. Туди й відбір був специфічний та й робота в цих установах залишала глибокий слід в особистості людини. Цим людям так і не вдалося зрозуміти, чому Радянський Союз — це «погано». Вони щиро вірили, що Радянський Союз — це «добре», а якась зла сила (напевно, Америка) у 1989–1991 рр. цю прекрасну країну розчавила.

З 1991 року було здійснено декілька спроб повернути Росію туди, де вона опинилася сьогодні. Власне, серпневий путч 1991 року став першою спробою повернення. Друга спроба реалізовувалася у жовтні 1993 року, коли російська Верховна Рада, в якій домінували комуністи, здійснили не одну спробу усунути від влади президента Єльцина через імпічмент, саботаж, заклики до повстання. Третя — у березні 1996 року, коли керівник Служби безпеки Єльцина, колишній охоронець Юрія Андропова, генерал Олександр Коржаков, керівник Міністерства безпеки Росії (наступника КДБ) Михайло Барсуков та їх ставленик віце-прем'єр Олег Сосковець (планований заколотниками на посаду президента Росії) намагались скасувати або перенести президентські вибори, запровадивши надзвичайний стан.

Надзвичайний стан планували ввести через те, що всі проведені в Росії опитування громадської думки на президентських виборах 1996