Читати книгу - "Третя світова: Битва за Україну"

року прогнозували перемогу кандидату від комуністів Геннадію Зюганову, а не Єльцину. Щоб не втратити владу у 1996 році, завчасно спровокували чеченську війну (з часом її стали називати «Першою чеченською війною», оскільки у 1999 році розпочалася «Друга») — як привід для введення надзвичайного стану та скасування або відтермінування виборів. За планом змовників, Коржаков зобов’язувався знайти спосіб усунути Єльцина: змусити його піти у відставку, замінити його Олегом Сосковцем та побудувати Росію нинішнього типу.

Проте у 1996 році російським спецслужбам не вдалося захопити владу. Єльцин відчув інтуїтивно, що Коржаков втілює загрозу для нього та прийняв допомогу з рук російських олігархів на чолі з Борисом Березовським. У 1996 році Єльцин пішов на вибори, відкликав ще не опублікований березневий указ про введення надзвичайного стану, звільнив Коржакова — Барсукова — Сосковця. Чесно чи нечесно, але формально на виборах Єльцин переміг Зюганова з невеликим відривом та в знак подяки віддав важелі керування Росією олігархам — до наступних президентських виборів 2000 року.

У 1999 році почався новий штурм спецслужбами Росії кремлівського бастіону. Переміг Путін. Міг перемогти Євген Примаков (колишній директор Служби зовнішньої розвідки Росії). Міг перемогти архітектор Першої чеченської війни Сергій Степашин (колишній директор Федеральної служби контррозвідки, спадкоємиці Міністерства безпеки Барсукова та радянського КДБ). Всі ці люди були спецслужбовцями. Всі вони розглядалися Єльциним як кандидати на посаду наступника Єльцина, президента Росії. На шахівниці Кремля у 1999 році всі ці фігури загадковим чином розташувались у такий спосіб, що куди не піди — мат: у всіх випадках наступним президентом ставав кадебіст.

Коли у травні 2000 року президентом став колишній директор ФСБ (так називалася тепер колишня Федеральна служба контррозвідки) Володимир Путін, в Росії й за кордоном було чимало незадоволених цим призначенням. Путіна вважали ставлеником Єльцина, людиною Абрамовича, Березовського, Волошина та відповідно ставлеником олігархів. Однак, незадоволені призначенням Путіна мовчали, бо Путін був кадебістом. А це найголовніше. Коли Путін став створювати вертикаль влади, приручив парламент, змінив Конституцію, ввів жорстку централізацію, ліквідував систему бодай не абсолютно вільних, але принаймні не повністю контрольованих центром місцевих виборів й знищив незалежні ЗМІ, всі ніяк не могли зрозуміти: для чого йому це. У березні 2014 року все це стало очевидним: для нового «витка» в історії Росії, для відродження російської імперії. А зануритись у чорторий цього «витка», попередньо не ставши диктатором, неможливо.

Багато сил ідеологи ФСБ витратили для створення ідеології для «народу». Адже як можна управляти «народом» без ідеології? Радянський Союз, на думку Путіна та його оточення, тримався на двох стовпах: комуністичній ідеології та КДБ. На користь необхідності створення нової ідеології висловлювався зокрема головний кремлівський ідеолог та технолог В'ячеслав Сурков. Придумати він нічого нового не зміг, хоча дуже старався. Коли на вищі державні посади стали просувати Дмитра Рогозіна, відвертого російського «фашиста з людським обличчям», призначивши його зокрема віце-прем'єром, який курує російський військово-промисловий комплекс (ВПК), вдалось остаточно сформувати нову ідеологію. Нею виявилась ідеологія російського націоналізму.

Наклавши національну ідею на ще одне зізнання Путіна — що найбільшою особистісною травмою для нього став розпад СРСР у 1991 році, поєднавши цю відвертість з персоною Рогозіна, що курує ВПК та з фінансовою політикою уряду під головуванням ставленика Путіна Дмитра Медведєва, що видає все нові й нові бюджетні гроші для модернізації російської армії, ми наблизимося до тієї межі, котру Росії вдалось перетнути у березні 2014 року: до початку силового повернення втрачених Москвою у 1991 році територій.

Століття початку Першої світової війни Путін відзначає початком Третьої. І зовсім не через те, що він божевільний. Ні, в жодному разі. Просто в КДБ всі такі, як Путін. Люди, якими Путін себе оточив: Сергій та Віктор Іванови, Ігор Сєчін — тонісінько такі ж. Тільки тепер у них життя вдалося, тільки тепер вони усвідомили заради чого жили, заради чого багато років вони прислуговували то демократам на зразок мера Санкт-Петербурга Анатолія Собчака, то популістам на зразок Бориса Єльцина, то олігархам на зразок Бориса Березовського, Романа Абрамовича та Михайла Фрідмана. З початком «Російської весни» 2014 року настав їхній зоряний час.

«Назад до імперії» — ось гасло початкового періоду Третьої світової війни, битви за Україну. Весь світ сьогодні не соромиться цього слова — «імперія» сьогодні звучить гордо, але по-дурному. Росія знову пишається цим словом, як пишалася до 1917 року.

Якщо вірити російському телебаченню, Східна Україна — це російські території, тимчасово окуповані ворогом, а російські діячі культури, письменники, журналісти повністю готові вбивати «українських окупантів». Оруеллівські пам’ятки ненависті (з роману «1984») — це дитячі забавки у порівнянні з репортажами російських провладних ЗМІ про Україну. А слова, що ллються з екрану, промовляють конкретні особи, «художники», «майстри у своєму жанрі». Відомий російський письменник Олександр Проханов в авторській програмі «Репліка» (канал «Росія 24») виразно описує, як українці, коли їх не завоювати, «розпорюватимуть животи російським вагітним жінкам» (це цитата). Перший канал російського телебачення, що транслюється практично на всю територію РФ та є головним джерелом інформації для її мешканців, розказує про те, як «українці» розпинають російських дітей. Якби Геббельс користувався телебаченням, а Гімлер — фейсбуком та твіттером, вони б також розповідали нам, як чехи та поляки розпорюють животи вагітним німкеням, а євреї п’ють кров арійських немовлят.

На всіх російських каналах йде війна. Якщо нічого не знати про події у світі та судити про все лише з російського телебачення, то виходить, що існує така мерзотна Україна, де править хунта, а самозваний уряд цієї бридкої країни знущається над пригнобленим російським населенням. Є ще одна країна, Америка та якесь дивне співтовариство ЄС, які хоч й не такі бридкі, як Україна, але також мерзенні й підлі. Вони весь час шкодять добрій та покірливій Росії — сусідній державі, в якої душа болить і за росіян, які живуть в Україні, і за недбалих дурних українців, які опинилися під владою хунти й «фашистів», іменованих то «бандерівцями», то «бендерівцями». Ці українці (яких Росія ще й підгодовує мільярдами доларів щороку) ніяк не хочуть зрозуміти, що їм краще лягти під Росію й забути про незалежність. Це звучить російською 24 години на добу, 7 днів на тиждень в ефірі каналу новин «Росія 24». А паралельно Russian TV (для конспірації званий RT, щоб одразу не зрозуміли, що це російський канал) говорить ще й англійською на весь світ.

Дивно, що на відміну від 1938–1939 років, всі все розуміють. Президент Обама, якого багато хто критикує за нерішучість та м’якість, європейські лідери, що вічно намагаються уникнути економічних