Читати книгу - "Третя світова: Битва за Україну"

негараздів у своїх країнах, добре розуміють, що ведеться нічим не прикрита агресія Росії проти сусідньої слабкої держави, схожа, як дві краплі води, на гітлерівські та сталінські операції 1938-1940-х років. Всі розуміють, що «повстання» на сході України організувала Росія. Світове співтовариство ніколи не визнає дрібне шахрайство з Кримом. Навіть у питанні анексії Криму Росію не підтримала жодна країна. А окупацію Східної України — й поготів. Розуміння в США та Європі абсолютне: йдеться не про Україну, проблема не в тому, хороша Україна чи погана, корумпований там уряд чи ні, чи хотів Крим стати складовою частиною Росії, чи, може, хотів залишитись у складі України. Проблема — в Росії та в її теперішньому керівництві. Всі претензії висуватимуть лише Росії.

І у Першій світовій війні, і в Другій, сторона, яка йшла в наступ, розраховувала, що жертва здасться і, власне, війни не буде. У 1914 році так вважала Австро-Угорщина, бажаючи помститися Сербії за вбивство ерцгерцога. У 1939 році такої ж думки дотримувалася Німеччина, обтяжена ідеєю об'єднання всіх етнічних німців у межах єдиної держави. Сьогодні так вважають полковник ФСБ Путін, генерали ФСБ Сергій і Віктор Іванови та всі інші особи в погонах, які опинилися при владі в Росії й придумали об'єднати в межах нової імперії весь «руський мір». Заради нього затівається нова світова війна: щоби планета усвідомила велич Росії, як колись Європа мала усвідомити велич Німеччини, а Азія й Америка — велич Японії.

Декілька місяців у Європі, США та Росії про війну говорять як про щось абсолютно буденне, недбало згадуючи ще й про наявність ядерної зброї — заради «руського міра», якого не існувало та не існує, бо найбільше росіян в Росії знищили самі ж росіяни. З 1917 року, коли до влади прийшли більшовики, кількість жертв режиму перевищувала десятки мільйонів. У 2014 року росіяни знову підійшли до краю безодні. Їх знову відправляють на війну збожеволілі правителі. Тільки сьогодні це не Ленін і Сталін, і навіть не Брежнєв, а група полковників та генералів КДБ-ФСБ, що захопили Росію шляхом хитрої багатоходової операції.

Розділ 15

Чи хочуть війни росіяни?

Узагальнення завжди ризиковані. Однак без узагальнень у цій книзі неможливо обійтися. Чи хочуть росіяни війни? З обмовкою, що не всі росіяни хочуть війни і що багато росіян не хочуть війни, можна зробити висновок, що до 2014 року у Росії утворилася ситуація, коли більшість росіян погодились підтримувати свій уряд, що став на шлях великої війни. Росіянам (в більшості) несподівано для Європи, та навіть для себе особисто, закортіло, щоб їх боялись — як завжди боялись радянських солдат у Європі.

Незасвоєні Путіним уроки Першої та Другої світових війн

Коли закінчилася Перша світова війна та обговорювалися умови мирного договору, американський президент Вільсон висунув Німеччині досить м’які умови капітуляції. Однак Франція та, значно менше, Англія категорично наполягали (й наполягли) на достатньо жорстких умовах, які б гарантували, що Німеччина ніколи не зможе піднятись економічно та стати джерелом нової війни у Європі. Так з’явився Версальський мирний договір у тому вигляді, що нам відомий. Пройдуть роки. Напишуть томи про те, що Друга світова війна розпочалася через принизливий для Німеччини Версальський договір та нестримний апетит Франції, яка ставила собі за мету будь-якою ціною перешкодити відродженню Німеччини. Напевно, автори цих книг мають рацію.

Так що перший поштовх для приходу до влади в Німеччині Гітлера — принизливий для Німеччини Версальський договір, що став підґрунтям для зросту націоналізму та приходу до влади націонал-соціалістів. Другий поштовх — абсолютна впевненість правої, консервативної частини населення та армії у тому, що Німеччина програла війну через «удар у спину». Такий термін тоді з’явився в Німеччині, а сам удар нанесли німецькій армії революціонери та комуністи. Прихильники вказаної версії в чомусь виявилися праві. Листопадове революційне повстання у Німеччині 1918 року послабило позиції німецької армії та уряду, й без того не вельми сильні тоді, восени 1918 року.

Тут варто додати, що німецькі соціал-демократи взяли деякі уроки у російської революції 1917 року. В Росії соціал-демократи — меншовики та есери — ситуативно об'єднались з більшовиками для боротьби не стільки з реальною, скільки з ними ж надуманою «контрреволюцією» та в результаті віддали владу більшовикам. У Німеччині соціал-демократи об'єдналися з армією, тобто з контрреволюцією, та вгамували спартаківців-комуністів — і до влади в Німеччині на хвилі розгромленої революції 1918 року прийшли саме німецькі соціал-демократи.

На долю демократичного уряду Веймарської республіки 1919–1932 рр. припав (через програну війну та її наслідки й через нездійсненні фінансово-економічні умови Версальського миру) важкий період. В результаті — за наявності абсолютної свободи німецької преси у 1920-ті роки — демократія виявилася скомпрометованою самими ж соціал-демократами, яких населення, що мало повну свободу слова, зробило відповідальними за всі економічні негаразди.

Але найголовнішою передумовою приходу нацистів до влади стала третя причина — національне питання. У випадку з Німеччиною його можна розбити на дві течії: першу — відродження німецької нації, об'єднання всіх німців в межах однієї імперії, й другу — боротьба зі світовим єврейством, насамперед з євреями Німеччини.

Існували й передумови другого рівня, що сприяли приходу нацистів до влади. По лінії Комінтерну Сталін проголосив головним ідеологічним ворогом міжнародного комуністичного руху німецьких соціал-демократів. Вдумаймося: німецькі соціал-демократи у Веймарській республіці ледве стояли на ногах під тиском фінансово-економічних умов Версальського договору. Радянський Союз нібито природно мав підтримати цей слабкий демократичний уряд з урахуванням нової небезпеки, що насувається — крайнього націоналізму. Небезпеки не теоретичної, а цілком реальної. В Італії фашисти вже були при владі. Так що підстави вважати, що фашизм — реальна загроза — існували. Відповідно до комуністичних догм Маркса та Леніна націоналізм є головним ворогом міжнародного комунізму. Та все одно Сталін змусив німецьких комуністів разом з нацистами виступати разом у спільних акціях проти соціал-демократичного німецького уряду. Якби комуністи підтримували соціал-демократів, вони б дістали більшість у Рейхстазі (німецькому парламенті) й Гітлеру ніколи не вдалося б прийти до влади, оскільки до влади він прийшов не внаслідок революції чи перевороту, а легальним шляхом. Однак Сталін дав німецьким комуністам цілком протилежні вказівки: вони мали всіма силами підтримувати нацистів і разом з ними виступати проти соціал-демократичного уряду Німеччини.

Стратегія Сталіна щодо революції у Німеччині відрізнялася й від прямолінійного підходу Маркса та Троцького, які розраховували на повстання німецького робочого класу, й від антифранцузьких планів Леніна, який