Читати книгу - "Відьмак. Останнє бажання"

Оповідання та романи з циклу тричі нагороджено найпрестижнішою польською премією за фантастичні твори — ім. Я. Зайделя (це премії 1990 року — за «Менше зло», 1992 року — за «Меч призначення» і 1994-го — за початок «романної пенталогії», книгу «Кров ельфів»). Окрім того, Сапковський — лауреат багатьох інших, як суто жанрових, так і загальнопольських премій (зокрема, він семикратний лауреат премії SFinks (1995, 1997, 1998, 2000, 2005, 2007), у тому числі п’ятикратний саме за романи з циклу про Ґеральта; лауреат Єврокону (2010; премія «Ґранд майстер»), премії ім. Девіда Ґеммела за англомовний переклад «Крові ельфів» (2009), 1997 року Сапковський отримав престижну премію «Pasport “Polityki”» — за внесок у польську культуру). Також Анджей Сапковський — кавалер срібної медалі міністерства культури й національної спадщини Польщі «Gloria Artis» (2012).

Книжки з циклу про Ґеральта перекладені щонайменше на два десятки мов (у тому числі на шведську, тайванську, португальську тощо).

До того ж, книжки — не єдине, чим Світ Ґеральта обростав та завойовував своїх фанів та поціновувачів (правда, відбувалося це поза творчістю самого Сапковського, і до деяких результатів — наприклад, до фільму й серіалу — сам автор завжди висловлював стримане невдоволення). Репліками й неканонічними доповненнями, що розвивали світ відьмака Ґеральта, стали комікс «Відьмак» (шість випусків за 1993–1995 роки), серіал (і повнометражний фільм на його основі) «Відьмак», ігри планшетові, карткові й, нарешті, найбільш відомі три серії ігор комп’ютерних, випущених компанією «CD Projekt RED»: «Відьмак» (2007), «Відьмак 2: Убивця королів» (2011) і «Відьмак 3: Дике Полювання» (2015).

А. Сапковський і доля польського фентезі

Для польської жанрової літератури й для польського читача важливість Сапковського важко переоцінити. Зокрема, проявилася вона в кількох моментах.

По-перше, його твори стали вдалою відповіддю на ситуацію у польській фантастиці 80—90-х, яка у 1980-х була — як, почасти, й у тогочасному Радянському Союзі — простором якщо не політизованим, то радикально соціалізованим: теми, сюжети, сама мова фантастів відповідали, скоріше, проблемам ідеологічних перетворень та визвольних змагань. Але кінець епохи ПНР став кінцем як естетичних моделей такого спротиву, так і самої структури читацької аудиторії. Узагалі, саме тоді на місці «читача» почав виникати «фан», а «місія літератури» була замінена необхідністю розважати цільові групи.

Але із суто розважанням у польської фантастики певний час не складалося (досить глянути на номінантів та лауреатів єдиної тоді фантастичної премії ім. Я. Зайделя у другій половині 1980-х чи прослідкувати за редакторською політикою М. Паровського).

Наприкінці ж 1980-х, зі змінами в ідеології і внутрішній політиці, польський читач зіткнувся з валом професійної розважальної англомовної фантастики. І, по суті, на певний момент польська фантастика виявилася неконкурентноспроможною із яскравими іменами, сюжетами, назвами, що в той час вийшли на польський книжковий ринок.

Якийсь час здавалося, що західний стандарт наукової фантастики та фентезі переміг цілковито й беззаперечно. Польські автори соціальної фантастики були до такого просто не готові.

У такій ситуації вихід творів А. Сапковського — спочатку окремих оповідань, а тоді й двох збірок, «Останнього бажання» та «Меча призначення», що заклали фундамент подальшої Саги про Ґеральта, — був сприйнятий як щось надзвичайне. Сапковський переломив ситуацію: після виходу його творів стало зрозумілим, що польські автори цілком здатні конкурувати й вигравати в західних колег не просто «за очками», але «вчисту», нокаутом.

По-друге, не буде перебільшенням сказати, що Сапковський зумів створити самий принцип, правила такої конкурентності. Твори його не були пастишем зі знайомих — й остогидлих уже — фігур та ситуацій англомовного фентезі. Й узагалі-то, після виходу творів Сапковського, сюжети, герої чи ситуації, узяті «з Толкіна» чи «з Говарда», ще довго в Польщі не знаходили відгуку в серцях читачів. Виявилося, що використання свого, національного матеріалу — на рівні сюжетних ходів, персонажів, стафажу — цілком «грає», вибудовує для читача сприятливу зону комфорту. По суті, Сапковський показав — і довів — що польська фентезі має право й можливість існувати як оригінальний, а не вторинний продукт.

(Цим шляхом, до речі, польське фентезі йшло дуже довго: більшість авторів, які мають відданих читачів — А. Бжезинська, Я. Гжендович, Т. Колодзейчак, Я. Пекара та інші — активно використовують загальну схему «готуй з польського», запропоновану Сапковським; ситуація змінилася — і то, не кардинально, на рівні «персонального прориву» — лише з появою романів Р. Вегнера із циклу «Оповістки з Меекханських рубежів».)

Нарешті, по-третє, А. Сапковський створив стафаж і своєрідний мовний простір, який можна було наслідувати.

І саме цей третій момент виявився найголовнішим в сенсі впливу Сапковського на літературу фентезі поза межами Польщі, на пострадянському просторі.

Сапковський як канон: рецепції поза межами Польщі

Українською та російською мовами переклад першого оповідання циклу, «Відьмака», з’явився майже одночасно: у 1990 році — у восьмому номері журналу «Всесвіт» та у виданій в Росії збірці польської фантастики «Истребитель ведьм» відповідно. Утім, доля циклу творів про Ґеральта із Рівії виявилася для двох країн дуже різною.

Більш довгою — і плідною — залишається поки що історія рецепції творчості Сапковського у, скажімо, російськомовному секторі пострадянської жанрової літератури. (Говорячи «російськомовний» замість «російського», ми не помиляємося: йдеться саме про аудиторію читачів, яка виходила далеко за межі суто національних кордонів; так, представниками російськомовної фантастики були й залишаються українські автори, такі як М. та С. Дяченки, Г. Л. Олді, А. Валентинов, або ж автори білоруські — О. Громико, С. Булига тощо. Сама ця ситуація потребує куди більше місця для осмислення, ніж можна надати їй тут і зараз.)

Не було б великою помилкою сказати, що фантастика, як і будь яка інша формульна література, сильно залежить від канону. А тому — й від тих, хто закладає її естетику та сюжетику. Й у цьому разі російськомовна фентезі — бо так уже склалося — виносить на п’єдестал як канонічних кількох авторів (виносить — і наслідує їм, аж до повної профанації базових ідей). Двома стовпами на теперішній день є Дж. Р. Р. Толкін та Дж. Р. Р. Мартін. «Писати як Толкін» або «писати як Мартін» — свого роду кліше на ринку масової літератури пострадянського часу. І саме між цими двома авторами впевнено посідає своє місце й третій — А. Сапковський. Після виходу в 1996 році російського перекладу двох перших збірок оповідань з циклу про відьмака Ґеральта, значимість Сапковського