Читати книгу - "Відьмак. Останнє бажання"

колон, вийшла Іола у товаристві двох молодших адепток. Несла скриньку відьмака. Невміло уникала його погляду, заклопотана усмішка мішалася з рум’янцем на її веснянкуватому, по-дитячому округлому обличчі, витворюючи чарівну композицію. Адептки, які її супроводжували, не приховували значущих поглядів і ледве стримувалися, аби не хихотіти.

— Велика Мелітеле, — зітхнула Неннеке. — Ціла прощальна процесія. Візьми скриньку, Ґеральте. Я поповнила твої еліксири, маєш усе, чого бракувало. І ті ліки, сам знаєш які. Вживай регулярно два тижні. Не забувай. Це важливо.

— Не забуду. Дякую, Іоло.

Дівчина нахилила голову, подала йому скриньку. Дуже хотіла щось сказати. Але не уявляла, що саме, які слова вимовити. Не знала, що б сказала, якби могла. Не знала. І бажала.

Їх руки зіткнулися.

Кров. Кров. Кров. Кості, наче білі зламані палички. Жили, неначе біляві мотузки, що вибухають з-під тріснутої шкіри, яку тнуть великі, наїжачені шипами лаписька й гострі зуби. Огидний звук роздертого тіла і крик — безсоромний і жахливий у своїй безсоромності. У безсоромності кінця. Смерті. Кров і крик. Крик. Кров. Крик…

— Іоло!!!

Неннеке, із нечуваною для її ваги швидкістю, кинулася до дівчини, яка лежала на землі, напружуючись, стрясаючись у конвульсіях, притримала її за плече й волосся. Одна з адепток стояла, наче громом ударена, друга, більш швидка, присіла Іолі на ноги. Іола вигнулася дугою, відкриваючи рота у німому, безголосому вереску.

— Іоло! — кричала Неннеке. — Іоло! Говори! Говори, дитинко! Говори!

Дівчина напружилася ще сильніше, закусила губу, тонкий струмок крові поповз по її щоці. Неннеке, червоніючи від зусилля, крикнула щось, чого відьмак не зрозумів, але медальйон його смикнув за шию так, що він рефлекторно нахилився, зігнувся, притиснутий невидимим тягарем.

Іола знерухоміла.

Любисток, блідий наче полотно, голосно зітхнув. Неннеке стала на коліна, із зусиллям випросталася.

— Заберіть її, — сказала адепткам. Було їх уже більше, вони збіглися, серйозні, перелякані й мовчазні. — Візьміть її, — повторила жриця. — Обережно. І не залишайте її саму. Я зараз прийду.

Повернулася до Ґеральта. Відьмак стояв нерухомо, мнучи віжки у спітнілій долоні.

— Ґеральте… Іола…

— Нічого не говори, Неннеке.

— Я також те бачила… На мить. Ґеральте, не їдь.

— Мушу.

— Ти бачив… бачив те?

— Так. І не вперше.

— І що?

— Немає сенсу оглядатися.

— Не їдь, прошу.

— Мушу. Займися Іолою. До побачення, Неннеке.

Жриця повільно похитала головою, шморгнула носом і витерла зап’ястям — різким рухом — сльози.

— Прощавай, — прошепотіла, не дивлячись йому в очі.

Сапковський і біля нього

Коментарі Сергія Легези й Олесі Стужук

Відьмак: Початок

«Потім казали, що чоловік той прийшов у місто з півночі, через браму Линварів».

Із цих слів у грудні 1986 року почалася історія, яка гримить уже тридцять років. Уже тридцять років пригоди відьмака Ґеральта із Рівії створюють чіткий стандарт для письменників у фентезі — а для читачів творять світ, у який легко увійти і який так не хочеться залишати.

Утім, у будь-якої події є не тільки початок — у кожної події є й те, що їй передує.

Сам Сапковський пригадував, як усе починалося, таким от чином: «Ніхто мене не намовляв. Довідався я з номеру «Fantastyk’и», який валявся удома, залишений моїм сином, тоді — тринадцятирічним. У ті часи я купував «Fantastyk’у» саме для сина, але сам її читав рідко, скоріше — гортав; а все ж я був із журналом пов’язаний: я вже згадував, що був перекладачем-аматором, у 1983 році «Fantastyk’а» № 6 розмістила мій переклад «Слів Гуру» Корнблата, я вважав це успіхом і намірювався йти тим шляхом, готував переклади — Желязни, Олдісса, Лейбера. У конкурс я вплутався, скоріше, із думкою «взяти нагороду, подякувати, попрощатися — і далі робити переклади». Взагалі-то, це був незрозумілий спалах ініціативи».

Конкурс на краще фантастичне оповідання, результатом якого стала поява як оповідання «Відьмак», так і створення світу, де розпочалися пригоди Ґеральта, було оголошено журналом «Fantastyka» у 1985 році. Утім, до кінця наступного, 1986-го, лишалося незрозумілим, чи вдалим був цей літературний досвід для Анджея Сапковського — зворотній зв’язок із авторами оповідань, що надійшли на конкурс, зрозуміло, не підтримувався.

«Почавши з перших номерів 1986 року, задовго до кінця праці журі й закінчення конкурсу, «Fantastyk’а» розміщувала оповідання, «виокремлені серед робіт, що надійшли до редакції». А від мого «Відьмака» не було ані слуху, ані духу. «Ха, — подумалося мені, — я тут із амбіціями щодо мого відзначення або навіть і нагороди — а вони й не помітили». Аж нарешті прийшов грудневий номер, і там — «Відьмак». Ур-ра!»

На той час Анджею Сапковському було майже сорок років. Економіст за фахом (освіту він отримав в університеті Лодзі), зайнятий у сфері зовнішньої торгівлі, він, як згадує сам, не пов’язував особливих планів на майбутнє із професією письменника. Досить сказати, що між успіхом «Відьмака» й наступним написаним — й опублікованим — оповіданням із цього світу минуло більше трьох років. (Була це «Дорога, з якої не повертаються»: оповідання, яке виходить за межі канону, але в традиції, що склалася навколо циклу, розглядається як історія батьків Ґеральта; опубліковане воно в тому ж таки журналі «Fantastyka» у серпні 1988 року.)

І, мабуть, лише успіх другого оповідання (а воно було обране читачами як краще оповідання року) підштовхнув до продовження роботи. За наступні два роки, 1989-й і 1990-й, на сторінках того самого журналу (роль «Fantastyk’и» для розвитку польської фантастики важко переоцінити, як і діяльність М. Паровського — незмінного до недавнього часу редактора відділу польської прози) було опубліковано вже три оповідання: «Зерно правди», «Менше зло» й «Питання ціни». У 1990-му році вийшло й перше книжкове видання, яке поєднувало саме ці, опубліковані у часописі «Fantastyka», оповідання. Перше ж, так би мовити, канонічне видання збірки «Останнє бажання» з’явилося у видавництві «superNOWA» у 1993 році (що характерно — ПІСЛЯ виходу другого тому оповідань). У цьому виданні було знято оповідання «Дорога, з якої не повертаються», зате додано ще три: «Кінець світу», «Останнє бажання» (що дало назву збірці) і «Голос розуму», яке стало свого роду розчином, що цементував окремі сюжети збірки в єдине ціле.

(Цікаво, що «Останнє бажання», оповідання зі збірки, в якому присутня чарівниця Йеннефер, одна з трьох — разом із Ґеральтом і Цірі — центральних персонажів циклу, не перше з написаних, де вона з’являється поряд із біловолосим відьмаком: «Межі можливого», з якого починається «Меч призначення», другий том оповідань про Ґеральта — і