Читати книгу - "Місто біля моря"

Я уявив собі колишній поміщицький двоповерховий будинок, переданий молоді, освітлений яскравими вогнями і дзвінкий від пісень в години дозвілля. Скільки молодих бес— сарабців перепливе до нас на світло цих вогнів! Бо на кого більше можна було надіятися тим понєволрним людям, як не на нас! Іншої надії в них не було — тільки наше щастя, що може, подібно до полум’я швидкої пожежі, коли-небудь перекинутися і в Бессарабію…

Але добре було міркувати так, ідучи до Головацького, і значно важче було спуститися з небес мрії про майбутнє у сьогоднішній день і виконати просьбу Коломійця.

Головацький теж був неабияк збентежений просьбою Микити.

— Твій друг трохи наївна людина, — сказав Толя, дочитуючи листа. — Думає, що це так просто — взяв та й виклав п’ять жаток! Але, з другого боку, така прикордонна комуна. — жива справа комсомолу. І залишити лист ваших друзів без відповіді не можна… Знаєш що: давай, лишень, махнемо до директора!

— Хіба він зараз на заводі?

— А ми його вдома відвідаємо, — сказав Головацький.

— Вдома? — перепитав я. — А чи це зручно?..

— А чого ж? Ми в громадській справі йдемо! Іван Федорович не якийсь там буржуазний спец, як, скажімо, Андрихевич. Та до того ж він наш партійний прикріплений. Ходімо, ходімо, нічого церемонитися!

Рішучий тон Головацького заспокоїв мене. Однак я був здивований, коли ми звернули з проспекту ліворуч.

— Руденко не в центрі живе?

— У Матроській слобідці. Відкритий усім вітрам разом! Там здавна селилися майстрові заводу. А Руденко, як тобі відомо, в ливарні до революції працював.

— А що, хіба не міг він у центрі міста оселитися.

— Звичайно, міг, — згодився Головацький, — тим більш, що директорський будинок стояв порожній тоді, та не захотів. «Навіщо, — каже, — мені всі оці анфілади та прихожі? Мені і трьох кімнаток досить. Та й вільніше там, над морем, як на курорті!» — І Головацький махнув рукою до узбережжя, до якого ми наближалися широкою небрукованою вулицею, облямованою канавами, зарослими лопухами і кови— лем. — І Руденко правильно вирішив, — говорив далі Толя, — взяв та й віддав будинок колишнього заводчика під нічний санаторій для робітників нашого заводу. Пошабашив робітник з слабим здоров’ям — і в цей будинок. В одній з прихожих — шафочки. Робу свою він вішає туди, роздягається — і під душ. Вимився, а тут в іншій шафочці йому приготовлена чиста білизна, халат, нічні туфлі. Чистота навколо, харчі поживні, тихої години додержують суворо, сплять при відчинених вікнах і влітку і взимку, увечері — культурні розваги. А вранці, по гудку, з цього санаторію просто на роботу.

— А сім’я у директора велика? — поцікавився я.

— Він та дружина.

— Дітей нема?

— Одного сина махновці зарубали. Другий син — льотчик, комісар ескадрильї. Зараз приїхав до нас у відпустку.

— Стривай, мені Бобир розповідав, що льотчик Руденко привіз в аероклуб учбовий літак…

— Оце він і є, син нашого директора, — пояснив Головацький. — Відчайдушний хлопець! Минулого року теж свою відпустку провадив тут, на байдарці махнув у Маріуполь. Ти собі уявляєш відстань? А якби його шторм захопив біля Білорічедської коси? Поминай, як звали!

І мені стало зрозуміло, чому з таким захопленням розповідав нам Сашко про цього льотчика.

— Чи застанемо ми Івана Федоровича? — спитав Головацький, звертаючи до місточка, перекинутого через канаву.

За кам’яною огорожею з пісковику, в яблуневому саду, стояв одноповерховий будиночок. Ми підійшли до його відчиненого вікна, з будиночка чути було тиху розмову і брязкання посуду.

— Либонь обідають? — шепнув Толя і, почекавши трохи, постукав пальцем у віконну раму, — Іван Федорович дома? — спитав він.

Кружевні занавіски розсунулись, і ми побачили загоріле лице нашого директора.

— А, молодь! От до речі! Я давно хотів вилаяти тебе, Анатолію.

— Мене? За що? — здивувався Головацький.

— За діло! — сказав директор. — Але давайте спершу до столу.

— Спасибі, Іване Федоровичу, ми вже пообідали, — сказав Головацький квапливо. — Ви обідайте, а ми вас на бережку почекаємо.

— А ви без церемоній, сідайте! — запрошував Іван Федорович.

— Ні, ні! — запротестував Толя. — Ми там будемо. — І він махнув рукою в бік моря.

За низенькими, карликовими яблуньками лежав пустир, густо порослий сизо-зеленим морським полином, будяком, широколистими кермеками, якорцями[7] і кропивою. Тут у великій кількості росли молочаї, таволга і навіть гілляста гармала з жовтими квітами. Оточена цією бляклою степовою рослинністю, майже біля самого берега була вкопана дубова лавка. Мабуть, під час шторму її запліскувало хвилями.

Першим на лавку сів Толя і, повертаючи до мене своє довгасте, чисто виголене обличчя, спитав сумовито:

— За що ж це він лаяти мене збирається?

— Може, Іван Федорович пожартував, а ти вже в паніку впадаєш! — заспокоїв я Толю.

— Ні-ні-і-і! Він за щось сердитий.

У ту мить позад нас почулися кроки. Майже вистрибом до хисткому піску до нас наближався Іван Федорович. Він вийшов у шльопанцях на босу ногу, в Синіх робочих штанях, а рукава його сорочки були закачані по лікті, відкриваючи сильні і загорілі, порослі сивуватим волоссям мускулисті руки.

— Так ти що ж це, друже ситцевий, в заводську їдальню з своїми комсомольцями носа не показуєш? — з ходу накинувся директор на Головацького і, сідаючи поруч, обняв його за плече.

Толя запально вигукнув:

— Іване Федоровичу!..

— Сам знаю, що Іван Федорович. Шостий десяток так величають. А ти згадай краще свої клятви, коли їдальню від-і кривали: поки робітники під час перерви будуть кофе пити чи чаювати, ми, мовляв, комсомольці, будемо громадську роботу провадити — про становище трудящих в Англії… А що вийшло? Заходжу вчора — ніякої агітації. Приходжу сьогодні— з усіх цехів люди, а тиша… Хіба можна так обманювати?

— Каюсь… Грішний, Іване Федоровичу, — сказав Головацький і, знявши картату кепку, нахилив голову так, що пасма його каштанової шевелюри торкнулися лави. — Ви розумієте, чому так вийшло? Ми готуємо зараз широку програму боротьби з танцями. І всі наші сили кинуті на цю ділянку.

— Танці — не головне, Толю, а частковість. Головне для нас зараз — виробництво, індустріалізація, сільське господарство, засвоєння культури. І всі сили нашого робітничого класу треба кинути сюди.

— А ми того до вас і прийшли, Іване Федоровичу, — квапливо сказав Толя і шепнув мені: — Давай листа, Василю!

Подав я лист Коломійця директору заводу, а в самого дихання перехопило від хвилювання. Зараз повинна вирішитися доля нашої