Читати книгу - "Місто біля моря"

— Добре діло задумали хлопці, — промовив він нарешті, змахуючи листом. — В отаких комунах можна виховати ватажків селянства. І вони поведуть за собою маси, коли партія закличе нас до широкої перебудови сільського господарства. Але чим я можу допомогти? — от запитання. Мені категорично заборонено самому збувати продукцію. Я ж не магазин для продажу сільськогосподарських знарядь.

— Ну, а якщо у вигляді винятку? — обережно, запитав Толя.

— Який може бути виняток, от дивак! Та мене за такі винятки з партії виключать, а управляючий трестом під суд віддасть. Адже й так недодаємо планової продукції!

— Ну, а якщо ми самі зробимо жатки? — закинув вудочку Толя.

— Хто це — «ми»? Удвох із ним? — І директор кивнув на мене.

Толя образився:

— Звичайно, не вдвох. Уся заводська комсомолія. Молоді ливарники безплатно, у вільний час, віділлють п’ять комплектів чавунних деталей, а там далі їх приймуть, як по естафеті, комсомольці і молоді робітники інших цехів. І побачите, Іване Федоровичу, жатки не гірші вийдуть, як у старичків. Я сам у томильню до печей стану і відпалю литво на п’ять з плюсом.

— Та відпалити ти мастак, це я знаю, а от звідки я для вас чавуну візьму? Ти ж знаєш, Толю, що чавун мене і держить, — як і всю країну, до речі сказати. Коли б наші домни випускали чавуну більше, скільки можна було б ще таких заводів, як наш, збудувати! Адже основа всього майбутнього — важка індустрія, а вона ще не розмахнулася, як треба, і часом тисне на нас.

— Іване Федоровичу, рідний! А отой металевий брухт, що ми на комсомольських суботниках зібрали? Його ж іще не заприбуткували?

— Де там! Давно вже під мітелку все пішло.

Я перенісся думками в свої рідні місця і уявив собі скелясте місто біля дністрянських урочищ. Чимало старовинних турецьких гармат, ядер і іншого металевого мотлоху знаходили ми в закутках старовинних садиб, під стрімкими скелями берегів Смотричу, під бастіонами Старої фортеці і на Циганівці. А скільки всякого металевого брухту пізніших часів валялось у дворі воїнського присутствія, в колишньому духовному училищі, в будинку, де містилась колись духовна семінарія! Один час усі ці металеві частини почали було звозити на завод «Мотор», але припинили цю витівку, бо заводський двір не міг вмістити весь чавунний мотлох. І зразу ж смілива думка прийшла мені в голову:

— А що коли ми роздобудемо вам чавун, товаришу директор? — сказав я рішуче. — Ви дозволите нам зробити жатки?

— Якщо добудете чавун, товаришу ливарник п’ятого розряду, я охоче піду вам назустріч, — відповів директор усміхаючись.

… За півгодини з головної пошти я надіслав у рідне місто Микиті Коломійцю таку телеграму:

«Жатки можемо зробити умові надішлете нам чавунний брухт крп піднімай спішно міську комсомолію збирання чавунних частин надсилай нашому заводу крп міцно тиснемо руку бажаємо успіху Анатолій Головацький Василь Манджура Олександр Бобир Петро Маремуха».

Пам’ятна получка

День получки був приємний усім робітникам ливарні. З розрахункових книжок, які зранку розносив до машинок цеховий табельник Коля Закаблук, дізнавались, хто і як попрацював останні два тижні. І вже зранку, ще до одержання зароблених грошей, ливарники примірялись, які обновки можна буде купити для родини в крамниці, скільки карбованців віддати в касу взаємодопомоги, хто був її боржником.

Мене, недавнього фабзавучника, здивували цифри в моїй розрахунковій книжці. Подумати тільки! Який-небудь місяць працював я в ливарні, а вже менше сімдесяти карбованців не заробляв. Така получка здавалася мені справжньою розкішшю.

У дні получки особливо трусило у нас в цеху Кашкета. Уже зранку він був охоплений передчуттям того, як розсіє свої грошенята у пивній, забуваючи, що знову прокинеться на світанку з дрібняками в кишенях і з головним болем де-небудь на сухих водоростях, викинутих хвилями на піщану, мілину.

Оце й сьогодні — ще й сонце не зійшло, а Кашкет, передчуваючи получку, тупцювався біля своєї машинки в червоній косинці, зав’язаній на стриженій голові, і хриплувато наспівував:

Як чорну надіну я шляпу,

Поїду у місто Анапу

І сяду на берег морський,

Не знаючи, чом я сумний…

Сьогодні ми формували шестерні. Детальна була капризна: тільки трошки дужче ляпнув трамбівкою — і тріснув зуб, треба вивалювати пісок з набитої уже опоки. Біля цих примхливих деталей ми з дядею Васею працювали мовчки, зрідка перемовляючись. Але мій напарник, який усім єством ненавидів марнотратників життя і некорисних трутнів, подібних до Кашкета, не втримався і буркнув:

— Еге ж, якраз надіне він шляпу! Чорта лисого! На звичайну кепку грошей не може наскребти, все на горілку витрачає, а тут «чорна-а-а-я шляпа»!

Перед нами, як і раніш, хазяйнував разом з Гладишевим Турунда. І оце зараз, кивнувши головою в бік Кашкета і хитро підморгуючи мені, Лука сказав:

— Гарно співає, та як він сяде?

Промовивши це, Турунда глянув на цехові ворота: там за допомогою кур’єрки Коля Закаблук підвішував якийсь щит. Турунда — партійний прикріплений до нашого молодого комсомольського осередку ливарного цеху — знав, що придумали комсомольці.

Інші робітники цеху, видно, вважали, що це вішають новий щит для об’яв, і якийсь час не звертали на нього уваги. Так, мабуть, думав і Кашкет, доспівуючи простудженим, охриплим голосом:

В тобі, о морськая пучино,

Загине розкішний мужчина, —

Це той, що сидів на піску,

В свою огорнувшись тоску…

Залишиться чорна та шляпа,

Залишиться місто Анапа,

Залишиться берег морський

Такий, як раніше, сумний.

І всяк, хто побачить труну,

Прокаже, що страдник втонув…

— Ох, і браку ж сьогодні ці страдальці нароблять! — зауважив Гладишев, обдуваючи з шланга машинку.

Шиплячий струмінь стиснутого повітря торкнувся мого обличчя, приємно його освіжаючи.

— І як це ви в себе на Поділлі, Василю, виховали напарника до пари нашому Кашкетові? — кинув на бігу Турунда. — Так, на вигляд, наче хлопець і нічого: кремезний, плечистий. Ми думали спочатку, що він буде над Кашкетом верховодити, а вийшло навпаки: він до Кашкета пристосовується і в одну дудку грає.

Я зрозумів, що мова йде про Тиктора, і сердито сказав:

— Знаєш, товаришу Турунда, якби зібрати разом усі слова, з якими ми звертались до Тиктора, повір мені, можна було б будь-яку колонію малолітніх правопорушників перевиховати.

— Де ж він у вас такий твердий взявся, як корольок? — сказав Гладишев.

— Який