Читати книгу - "Мазепа. Людина. Політик. Легенда."

Дуже важливе значення мали заходи Мазепи щодо мобілізації українських сил та ресурсів на Правобережжі та Запорозькій Січі. Ще в листопаді 1708 року гетьман посилає з Ромен (які стали штаб-квартирою Карла і Мазепи) на Правобережжя довірених людей, щоб організувати там опір Москві та забезпечити безперебійні комунікації з Польщею та Туреччиною. Уповноваженими Мазепи на Правобережжі були генеральний осавул Антон Гамалія і новопризначені полковники: чигиринський – К. Мокієвський і корсунський – А. Кандиба. Хоча повністю цей план втілити в життя не вдалося внаслідок енергійних російських контрзаходів (зокрема, діяльності київського губернатора Д. Голіцина), становища правобережних козацьких полковників, які загалом перейшли на бік Москви, а особливо зради білоцерківського коменданта, сер-дюцького полковника Бурляя (він здав росіянам потужну фортецю із значними запасами), а згодом і капітуляції Кандиби, але південне Правобережжя (Чигиринщина) підтримало Мазепу й залишилося вірним гетьманові аж до знищення російськими військами Січі у травні 1709 року. Це мало чимале моральне значення для союзників, які чекали допомоги з Польщі і сподівалися підтримки з боку Туреччини й Криму, а згодом дуже допомогло під час втечі Карла XII і Мазепи до Бендер.

Здійснити подібну місію на півдні Гетьманщини (у Полтавському полку) і на Запорожжі, а також і підтримувати зв'язок з Кримом було доручено другому молодшому членові українського уряду – відданому мазепинцеві генеральному бунчужному Федорові Мировичу.

Судячи з російських і шведських документів, у центрі дипломатичної діяльності гетьмана Мазепи та Карла XII наприкінці 1708 – на початку 1709 року було завершення грандіозного плану створення широкої антиросійської коаліції, до якої мали увійти, окрім України, Швеції та поляків Лещинського, ще кілька південно– та східноєвропейських держав і народів: Туреччина, Крим, Молдавія, Валахія, можливо Трансільванія, Дон, кубанські черкеси, Калмицька орда, казанські татари, башкири тощо. Як писав Оглоблін, «це був справді епохальний, гідний великого політика, дипломата й державного діяча план подолання московської могутности, утворення непереможної греблі проти московського імперіялізму. Тільки Мазепа, який поєднував високу культуру і досвід західноєвропейської політики з досконалим знанням і глибоким розумінням східньоевропейського світу… міг бути творцем цього плану. Мазепа добре знав, що головним і найстрашнішим ворогом Москви були не шведи, які, зрештою, могли порозумітися з нею за круглим столом мирового конгресу, і не Лещинський, якого, за відповідної кон'юнктури, вона була готова визнати. Гетьман, що десятиліттями стежив за розвитком політичних подій на Сході Европи, уважно придивляючися до тих національних і соціальних рухів і повстань проти Москви, які вибухали то в Астрахані [1705 – 1706 роки], то в далекій Башкирії, то на сусідньому Дону [повстання Булавіна 1707 – 1708 років], для приборкання яких і він приневолений був посилати українські полки, він, що бачив одну за одною поразки тих повстань і, мабуть, розумів їх основну причину, найскоріше міг зрозуміти, що тільки коаліція всіх поневолених та загрожених Москвою народів спроможна поставити опір московській експансії».

Крім того, створення широкої коаліції мало й безпосереднє військове значення. Втрата Батурина і з ним усієї генеральної артилерії, а також фатальний розкол в українському суспільстві ясно показали гетьманові, що навіть найхоробріша шведська армія, особливо відрізана від батьківщини та виснажена важким походом, не зможе сама подолати російське військо, до послуг котрого були ресурси великої частини України, а головне, яке спиралося на базу у вигляді власне Росії. Отже, треба було думати й дбати про залучення військових резервів, нових збройних сил, що могли б підтримати шведське військо: Запорозької Січі, донських повстанців на чолі з Гнатом Некрасовим, що перебували тоді на Кубані під турецьким захистом, Криму і, звичайно, Туреччини. Саме в цей бік були спрямовані головні дипломатичні зусилля Мазепи в 1708 – 1709 роках. Можна вважати гетьмана справжнім творцем ідеї східноєвропейських коаліцій XVIII століття, скерованих проти Російської імперії.

Вже перші місяці 1709 року позначилися великою активністю союзників у військовій та дипломатичній сфері. Король і гетьман вважали своїм головним завданням вибити військо Петра І з України і перенести воєнні дії за її межі, на російську територію, маючи на увазі основну мету кампанії – похід на Москву. Проте експедиція Карла XII на Слобожанщину в лютому 1709 року ставила перед собою не лише це завдання. Недарма король надавав їй особливого значення, і не випадково, що гетьман Мазепа і вірне йому українське військо взяли активну участь в цьому поході, що мав розпочати наступ на Москву з півдня (через Білгород або Харків). Схоже, цей похід також був пов'язаний з організацією нової військової коаліції проти Росії, важливими учасниками якої мали бути Туреччина і Крим. З другого боку, ця експедиція повинна була спонукати до збройного виступу проти Москви донських козаків і народи Північного Кавказу та Поволжя (серед них основну роль посідали калмики хана Аюки). Побоювання Петра, що король іде на Вороніж, базу московського Азовського флоту, можливо, не були безпідставними.

Це була не перша спроба шведів пробитися на Слобожанщину. Ще наприкінці 1708 року вони зробили туди кілька диверсій. 30 листопада 1708 року кінний загін полковника Дюкера чисельністю близько 1500 чоловік хотів зайняти місто Недригайлів Сумського полку, але мешканці засіли в замку і не впустили шведів, які у відплату за це спалили передмістя (посад) та спустошили околиці. 9 грудня 1708 року король вислав в околиці Недригайлова загін у 500 чоловік на чолі з підполковником Функом. Населення зустріло шведів вороже. В слободі Тернах всі мешканці, навіть жінки, билися проти шведів. Адлерфельд свідчить, що загін Функа вбив близько 1600 чоловік в Тернах, спалив цю слободу, згодом і сотенне місто Недригайлів, а також чимало сіл.

Але, як уже говорилося, широко задуманий східний похід Карла XII і Мазепи у лютому 1709 року не мав успіху. Союзники дійшли лише до Краснокутська і Городні – в напрямку на Білгород, а потім повернули на Коломак, що відкривало їм дорогу на Харків. На перешкоді стала раптова зміна погоди. Після страшної, багатосніжної зими (коли морози нижче 30 градусів за Цельсієм були майже в усій Європі, у Венеції навіть замерзли знамениті канали, а шведи втратили кілька тисяч вояків внаслідок обморожень) в середині лютого раптом прийшла рання весна: вже 12 лютого була буря і злива. Почалася відлига і величезна повінь, яка завдала військам важких втрат. Подальший похід був неможливий. Шведи почали відступ, «лише кілька миль не дійшовши