Читати книгу - "На запах м’яса"

— А я давно знав, — збрехав Галаган. — Ще із зими.

Реп’ях зиркнув на кума, усміхнувся іронічно.

— Чого не сказав? — накинулася на Миколу Полканова Зоя. — А то думай… Сидить там сама! Ще б хтось із наших мужиків почав до неї бігати.

— Там ще Уляна самотня живе, — прошамкала баба Горпина.

Реп’ях напружився.

— Уляна?! Та вона стара! — відрізала Тома.

Реп’ях почервонів. Кепсько справи складаються. Звик час від часу до Уляни бігати, як на сповідь. Свічок тих щоразу купує, у стару діжу за майстернею складає, бо як Томі пояснити?.. Усе казав їй: «Переживаю за дівча, маю провідувати», — а тепер уже не збрешеш: поряд із дівчиною Горох об’явився. І яку тепер причину вимислити, щоби на Лупин хутір пхатися?..

— Уляна хоч і немолода, та душевна, — відказала Томі баба Горпина.

— Та що ви все за ту Уляну?! — буркнув Петро.

— А я за дівчину рада, — сказала Тома. — Повеселішала, а то ледь ноги волочила, як та примара. Уже на людей не кидається. Видно, щаслива.

— Е-е-е… Не буде з нею пуття! — Махнула сухенькою ручкою баба Горпина. — Стерво — воно стерво і є. От побачите. Ще таке утне…

— Заглохніть, бабо! — гримнула Тома. — Ото вічно мелете своїм язиком, людей лякаєте! Добре все буде. Ще на весілля їм горілку продам. Оце ви точно побачите, як не перекинетеся!

Народ поболобонив ще трохи про дивакуватого Гороха, що він з’явився в Капулетцях так само несподівано, як і дівчина на Лупиному хуторі рік по тому: щось їх тут звело… Ну, і слава Богу! Розійшлися по хатах. Галаган зголосився Петрові допомогти наново обтягнуті тканиною автомобільні крісла у «Волгу» встановити.

— Скоро вже ганятимемо! — Випробовував дупою м’якість сидінь.

— Чуєш, куме… А ти ото казав, що предки твої тут отаманили…

— Ну! Полковники… Усі козаки тутешні під ними ходили.

— Може, теє… І я з козаків? — спитав Петро.

— А хто ж ти?! Турок чи що? Ясна річ, козак! Реп’ях! То, я думаю, так розшифровується: був твій предок моєму предкові полковнику відданим і вірним. Як реп’ях — причепився і вже завжди поряд: і в бою, і взагалі… Як ото ми з тобою, коли ти дурне не ліпиш!

— Як би його конкретніше дізнатися?

— А ти до Троянова на Лупин хутір сходи, — відповів Галаган. — Така мудра людина — геть усе про наші краї знає.

Того ж вечора Реп’ях розповідав Томі про кумову родословну.

— Микола каже — ми теж із козаків. Оце я і думаю: чи сходити на Лупин хутір до Троянова та розпитати. Цікаво ж, правда?

— Пляшку прихопи, — тільки й відповіла геть заспокоєна Тома. — Незручно до вченої людини з порожніми руками йти.

Реп’ях зиркнув на дружину приголомшено: яка ж у нього Тома! Сонце! Він оце бреше підло, а вона вірить. Зігріває його, і як їй зізнатися?.. Що, крім Петра, Уляні й поговорити нема з ким. Йому самому у своєму горі зізналася, і він їй пожалівся… І легко стало — наче рідні. А рідних хіба залишають?..

Колупав картоплю виделкою — такі жалі взяли, аж вирішив врешті, як заначкою розпорядитися. «Зроблю Томі й справді сюрприз! Куплю їй на день народження подарунок на півтори тисячі баксів! — стрільнуло. — Щось таке… Щоби вмерла од радості…» Та, крім глупої Томиної смерті від несподіваного сюрпризу, нічого конкретного в уяві так і не виникло. «З Уляною пораджуся, — вирішив. — Вона до Києва часто мотається. Знає, що там по чому…»

Майка в Добриках розтринькала весь залишок Толиного заробітку. Накупила собі в секонді сарафанів, шортів, топиків… І кльові джинси «Міс Сіксті» за копійки. І білу сорочку на ґудзиках, що вона засмаглій Майці особливо пасувала. У взуттєвій крамничці балетки й босоніжки придбала, потім потягла Толю чоловічий одяг вибирати.

— Усе в мене є! — опирався.

— А може, я не хочу щодня прати! — сміялася.

І як тій Мані відмовити? Погодився приміряти файні джинси, футболку, сорочку картату.

— Класно! Тобі личить! — раділа Майка. І продавчиню порадувала: — Усе беремо!

На Лупин хутір повернулися — самих з-за клунків не видно. Майка перепрала секонд, Горох наробив вішаків із гілок, бо Мані хотілося, щоби все новеньке висіло, не жмакалося. Для вішаків довелося щось на кшталт відкритої шафи змайструвати. Дві рівні гілки-стійки — вертикально, одну тоншу горизонтально на них. Прошу!

Їли гречану кашу із сардельками, що їх у Добриках накупили, — планів, як мурах у мурашнику. Холодильник треба? Так. Свердловину пробити й воду до хати підвести треба? Ще й як, бо електрику скоро відновлять, можна буде й насос для води купувати.

— І сараї я дарма розвалила, — сказала Майка. — Куди моторолер поставимо?

Вирішили китайське диво брезентом накрити доти, доки Толя не купить необрізаної дошки й біля хати для дирчика дах не побудує.

— Трохи згодом… — сказав.

— Я весь твій заробіток витратила? — засмутилася Майка.

— Та ще зароблю…

Горох гречку доїв, вимазав хлібом тарілку, відставив її.

— Діжу закочу в хату. Сьогодні ванна тобі буде…

Як же змінюється світ, варто лише душі розквітнути. Майка одужувала. Не знала точно, від чого саме: Толя відігрів, Хаус постарався, круки віддали найдорожче?.. У животі пульсувало-лоскотало-загоювалося. Ясне, зрозуміле життя заступило смерть — і згадувати про неї забула. Коли? Зранку хату вмити, їсти наварити, та такого, щоб у радість. Потім городом тинятися: ух, ти! Помідорчики за ніч підросли, картопля із землі вилізла, бур’ян — і собі. Скубати його, сапкою пройтися, підрівняти все, квіти пополивати і розуміти — усе те для себе, на своїй землі, задля життя, не заради примхи… А потім нагріти води, залізти у велику діжу, де їм із Толею удвох місця вистачає. Плюскалися безтурботно, бо нема сенсу метушитися, поспішати: усьому тут свій час. Увечері, коли сонце заснуло, розпалити вогнище… Смажити на ньому м’ясо чи картоплю, дивитися на ясне полум’я під ясними зірками і знати, що те незмінне й прекрасне тепер твій світ. І людей поряд — рівно стільки, скільки душі приємно, щоби не почуватися безпорадною