BooksUkraine.com » Публіцистика » Антирадянські історії 📚 - Українською

Читати книгу - "Антирадянські історії"

134
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Антирадянські історії" автора Олєґ Панфілов. Жанр книги: Публіцистика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 75 76 77 ... 84
Перейти на сторінку:
1956 році величезна маніфестація була розстріляна радянською армією; демонстрації відбулися в 1978 році; в 1980-х роках були численні акції і голодування. У квітні 1989 року людей, які зібралися на проспекті Руставелі, знову розігнали радянські війська. Для нової Росії, що оголосила себе «демократичною державою», яка насправді намагається зберегти імперію під іншою назвою — СНД, остаточна втрата Грузії у плани не входила. Кремль підтримав абхазьких та цхінвальських сепаратистів і ввів свої війська — спочатку під виглядом «невідомих» літаків і танків, які потім були названі «миротворчими силами». Цього разу Росії вдалося окупувати лише 25 відсотків території Грузії.

3 лютого 1994 року в Тбілісі президентами Єльциним та Шеварднадзе був підписаний Договір про дружбу, добросусідство і співробітництво між Російською Федерацією та Грузією. 1 березня Парламент Грузії ратифікував документ про вступ Грузії до СНД і Договір про дружбу, добросусідство і співпрацю. Державна Дума цей Договір проігнорувала, обдуривши Шеварднадзе. Кремль був задоволений тим, що Грузія ввійшла до СНД і пообіцяла зберегти російські військові бази на своїй території. В Договорі у Статті 1-й були записані важливі зобов’язання сторін: «послідовно керуватися принципами взаємної поваги державного суверенітету, територіальної цілісності й непорушності кордонів, рівноправ’я і права народів розпоряджатися своєю долею, невтручання у внутрішні справи один одного, не-застосування сили або загрози силою, включаючи економічні й інші способи тиску, мирного врегулювання спорів, поваги прав людини та основних свобод, співпробітництва та сумлінного виконання міжнародних зобов’язань, а також інших загальноприйнятих норм міжнародного права».

Долею Грузії несподівано зацікавився наступний російський президент Путін, що підписав 24 квітня 2001 року Указ «Про Державну комісію Російської Федерації з підготовки проекту Договору між Російською Федерацією та Грузією про дружбу, добросусідство, співробітництво і взаємну безпеку». Невідомо, як у цьому випадку розв’язувалася проблема окупованих Абхазії та Цхінвалі, але через три роки у Грузії був обраний новий президент — Міхеіл Саакашвілі, з яким у Путіна відразу ж не склалися стосунки. Путін відчув небезпеку, яку він хотів би відвернути. Спочатку ввів ембарго, потім знову з’явилися «невідомі» літаки, що бомблять Панкіську ущелину, в Тбілісі відбулися мітинги промосковської опозиції. У серпні 2008 року Путін почав нову окупацію Грузії. Цього разу він не порушував ніяких договорів, окрім Статуту ООН і зобов’язань перед ОБСЄ та Радою Європи. Їх він порушив із великим задоволенням.

Умовляти Кремль незалежно від того, хто там сидить, справа абсолютно безглузда. У міжнародній політиці Російської імперії військові керувалися тільки «собіранієм земель», міждержавні договори підписували лише для того, щоб отримати короткочасний перепочинок у численних війнах або на якийсь час приспати пильність сусіда, щоб потім напасти на нього. Радянська влада в цій тактиці нічим не відрізнялася від царської. Хіба що тепер це було збирання держав для «загального комунізму». Ті самі «фільчині грамоти», обман і подальше вільне трактування міжнародного права, коли окупант-Росія виступає як постраждала від окупованої країни. Про Грузію, яка в 144 рази менша за Росію, всі знають зі слів Кремля — це «Тбілісі першим почав війну».



ЧЕРВОНІ РЕВОЛЮЦІЙНІ ШАРОВАРИ РОСІЙСЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ

Уже кілька років у лавах російської інтелігенції триває справжня битва — актори, співаки, режисери і художники відповідають на вічне більшовицьке запитання — «з ким ви, діячі культури?» Від початку Майдану, захоплення Криму та війни в Східній Україні російська інтелігенція зіткнулася зі старою проблемою — бути з владою чи із совістю.

Багато хто з них пам’ятає слова Лєніна в листі до письменника Максіма Ґорького від 15 вересня 1919 року. «Интеллектуальные силы рабочих и крестьян растут и крепнут в борьбе за свержение буржуазии и её пособников, интеллигентиков, лакеев капитала, мнящих себя мозгом нации. На деле это не мозг, а говно».[26] І щоб не бути вкотре ображеними тепер уже новим російським вождем, більша частина російської інтелігенції вирішила його підтримати. Вже підписані десятки відкритих листів, у яких піддані Путіна схвалюють і підтримують його в бажанні захопити Крим та Донбас. Лише окремі дозволяють собі засумніватися в законності й історичній справедливості окупації сусідньої країни.

Так склалося, що більшість людей пам’ятає про лєнінське означення «лайно», але не знають продовження цього абзацу: «Интеллектуальным силам, желающим нести науку народу (а не прислуживать капиталу), мы платим жалование выше среднего. Это факт. Мы их бережём. Это факт».[27] Тобто, тов. Лєнін ще тоді, в перші роки становлення радянської влади зрозумів, що інтелігенцію треба купувати, утримувати, улещувати і тоді вона мовчатиме. Або говорити те, що хоче влада. А хто не послухається, той буде репресований — розстріляний або засланий у табори.

Взагалі, більшовицька революція була доволі меркантильною. Населенню Росії, в 1913 році заможної європейської країни, більшовики обіцяли те, чого у них ніколи не було, — заводи, фабрики, землю і владу, що її назвали — «влада рад». У ради обирали тих, на кого вказувала влада. З часом все населення, зокрема й інтелігенція, зрозуміли, що ліпше стати на коліна. Найстараннішим запропонували пільги, нагороди і частку у вигляді спецрозподільників, спецсанаторіїв та спецобслуговування. У президіях з’їздів діячів культури утворився новий ранжир культурної номенклатури. Тепер, як і більшовики, діячі культури мали звання, майже військові: були маршали від культури — народні артисти СРСР, генерали — народні артисти РРФСР, полковники — заслужені артисти РРФСР. Утім, у кожній союзній республіці були свої звання і своя номенклатура, свій культурницький генералітет.

Підгодовувати інтелігенцію почали ще в 1919 році, коли радянським урядом було засновано почесне звання «народний артист Республіки». Постановою Центрального Виконавчого Комітету СРСР № 47 від 6 вересня 1936 року запроваджено звання «народний артист СРСР». У постанові відразу було прописано, що вибирати людей для звання «народний» буде, звісно, не народ, а чиновники, за поданням Міністерства культури СРСР, Державного комітету СРСР з кінематографії, Державного комітету СРСР з телебачення і радіомовлення, правлінь Союзу кінематографістів СРСР, Союзу композиторів СРСР. Тобто та сама номенклатура. Кожна з цих установ проводила власне засідання, перевіряла біографії, зважаючи на національність, вік,

1 ... 75 76 77 ... 84
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Антирадянські історії», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Антирадянські історії"