Читати книгу - "Одного разу на Дикому Сході"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Провітрити там усе і закувати його, — наказав Люшков.
— А там, окрім Шпиля, нікого немає? — спитав Єрофеєв, який помітив біля огорожі двоє припнутих коней. Хтось на них приїхав і залишився.
— А хто там повинен ще бути? — спитав Ліберман.
— Ну, дівка та, — про Чета Єрофеєв вирішив не згадувати.
— Ні, здається більше нікого. Велетень міг убити ту дівку. Давайте, несіть залізо! Швидше! — підганяв Люшков.
У підвал занесли величезні металеві кайдани, зв’язали спочатку ноги, потім руки Шпиля, який був непритомний.
— А хтось же йому рани обробив, — дивувалися солдати. Їм швидко ставало зле, бо ж у повітрі було ще багато хлороформу, але їх змінювали і робота не зупинялася. Ось вже Шпиль був сповитий у залізо.
— Тепер треба його витягти! — наказав Люшков.
Шпиля обв’язали двома товстими морськими канатами в які впряглися по сотні бійців у кожний.
— На раз-два! Раз-два! — Ривок, і Шпиля ледь зсунули з місця.
— Коней давайте! — Люшков зрозумів, що самотужки солдати не справляться.
Впрягли і кілька десятків коней, підпирали тіло велетня палями, сяк-так витягли Шпиля з підвалу. Чудовисько тільки стогнало, але не опритомніло.
— Треба стягнути його з пагорба, а там вже повантажимо на вози, — сказав Люшков.
Шпиля потягнули вниз. Він був дуже важкий, але вниз — не вгору. Сяк-так тягли. Після Шпиля на дорозі залишалася глибока канава. Поки всі тягнули Шпиля, з підвальної кімнати обережно вийшли Чет та Міра. Піднялися нагору, там вислизнули через вікно. Сховалися на крутому схилі, потім прокралися до дороги. Вона ж єдина вела з пагорба. Ось Чет побачив, як один з червоноармійців відійшов до вітру. Схопив бідолаху і скрутив шию, солдат і крикнути не встиг. Чет зняв з нього одяг і швиденько увібрався солдатом.
— Товаришу, допоможи, — попросив Чет ще одного солдата.
— Що? — той підійшов, і ось вже був одяг для Міри. Два червоноармійці з гвинтівками за плечима почали спускатися дорогою. Допомогли штовхати Шпиля, ось вже і вниз спустилися. Там на велетня чекав спеціально зроблений віз, скручений з кількох звичайних. На ньому і планували повезти до станції в Охтирці, де вже чекав паровоз із кількома броньованими вагонами і вантажною платформою.
Чет з Мірою потроху відходили від натовпу червоноармійців. У них був простий план: вкрасти коней і втекти. Хороший план, але Міру зненацька схопив за руку Жникін. Він був з ножем, у брудному переднику, бо ж заслали його на кухню чистити картоплю бійцям на обід. Він ото сидів зі своїм пожовтілим обличчям, чистив і дивився навколо, коли побачив молодого солдатика, який видався йому чимось знайомим. Схопив за руку й одразу впізнав.
— Ах ти ж суко! — тільки і встиг крикнути, як покотився, отримавши від Міри стусана, але тривогу підняв, і ось вже всі наставили на Міру гвинтівки.
— Стійте! Не стріляти! — крикнув Чет. Він був біля комісара Люшкова, приставив йому його ж револьвер до голови. — Відпустіть нас, і комісар залишиться живий!
Сам Люшков мовчав. Тільки зубами скрипів, дратувався, що ось так по-дурному вийшло все.
— Добре, Чете. Відпустимо. Беріть по коню і тікайте. Але дивися, Чете, якщо щось із комісаром станеться, ми ж не відстанемо, — це Ліберман узявся керувати.
— Знаю, — кивнув Чет. Міру відпустили, вона узяла двох коней. На один застрибнула сама, на другого всівся Чет з комісаром. Помчали геть. Метрів за триста Чет скинув комісара на землю.
— За ними! — крикнув Ліберман. І залишки кінноти, кілька десятків, пустилися у гонитву. Ліберман помчав до товариша.
— Як ти, Генріху?
Люшков вже підвівся, тримався за бік.
— Та добре. Сучі діти, вже вкотре нас дурять! — комісар аж кулаком пригрозив услід Чету. — Ну нічого, головний улов наш. Повезли його до Охтирки.
Шпиля повантажили на величенний віз, впрягли всіх коней, які були, ще й солдатів приставили з боків пхати. Ось так і поїхали.
Між тим Чет та Міра потроху відривалися від погоні, яка не дуже-то і намагалася їх наздогнати, бо всі знали, як ця парочка стріляти вміла. Але попереду з’явився загін кінноти.
— Махновці! — закричали червоні і почали зупиняти коней. І помчали назад до своїх. Чет та Міра узяли ліворуч. Сподівалися, що махновці не спокусяться двома вершниками, будуть переслідувати більший загін. Але махновці пустилися за ними. Десь сотня, а основна маса посунула далі, щоб розбити червоних.
— До бою! — закричав Єрофеєв, коли почув про махновців. Солдати розсипалися обабіч дороги, почали рити хоч якісь окопчики. Он вже і гармати встановили, а кулемети комполку тримав при собі, бо ж махновці хитрі, можуть ударити в лоб, а можуть з боків.
— Під Шпиля треба вибухівку підкласти! — наказав Люшков.
— Навіщо?
— Якщо не втримаємося, то висадити його в повітря. Щоб махновцям не дістався! Або революції, або нікому!
Єрофеєв наказав покласти під віз зі Шпилем ящик динаміту.
— Оборону тримати і не тікати! Побіжите, то посічуть вас, наче капусту! — гримів комполку.
Чет та Міра тікали полем, махновці почали по них стріляти і поступово наближалися, бо коні в них були свіжіші. Широко розкинулися степом, поступово обходили з боків. Чутно було, що позаду почався бій. Постріли гармат, дріб кулеметів, а потім
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Одного разу на Дикому Сході», після закриття браузера.