Читати книгу - "Вчителька, дочка Колумба"

гармонійні. Семен, якщо не їхав кудись за наказом війта, займався різними громадськими та шкільними справами, а решту часу пересиджував у Павлинки, вистругуючи Мар’янекові пташок з дерева та бренькаючи малій Гельді на гітарі. Агнешці ще здалося, ніби його терплячість поволі, але з усе наростаючою силою дратує й відштовхує давніх приятелів. Вони визнавали за краще бути з Януарієм у його парубоцькому гурті. І нарешті Балч. Він поспокійнішав, тримався віддалік. А коли і йшов кудись, то здебільшого до кузні. Якщо ті відвідини й заважали кому, то тільки Жерарові, бо до кузні стала вчащати й Пеля, але та, наслухавшись Бобоччиної ворожби та порад, нарешті ласкаво згодившись прийняти ковалеві залицяння, вела себе розсудливо й стримано, як і личить поважній нареченій. Тепер її більше обходило те, як одвадити його від Клубу й відвернути від пиятики. Відтоді, як вона взяла в голову вийти заміж, дівка занедбала навіть батька й, коли ввечері приводила Жерара до своєї хати, то раділа, що старий Пащук в цей час на підзамчі. Та й у Януарія в Клубі зменшилося приятелів. Балч через тільки йому відомі обставини пішов, щоправда, на компроміс і лише частково відмінив свій, не забутий Агнешкою наказ, однак здійснював суворіший нагляд за продукцією Зависляка. Через певні проміжки часу, пізнім вечором чи вдосвіта, від Клубу від’їжджала кудись вантажна автомашина з товаром. Саме так говорили про це у селі: товар. У кабіну сідав Балч, а подеколи Семен. Товар товаром, заспокоює себе Агнешка, однак у Клубі часті колись п’янки ослабли й притихли. Сталося іще значніше: друзі-рибалки, яких досить різким тоном підганяв війт, в одних місцях почали прорубувати ополонки, а в інших ламати лід, взялися закидати неводи, захопилися марудним ділом передсвяткового вилову риби, денного й нічного. Плоди цієї праці теж називали «товар», отож, коли на світанку Семен промчав з гуркотом на своїй машині вулицею, Агнешка, перш ніж знову заснути, подумала про мету отієї мандрівки, уже нічого не маючи на підозрі.

Заспокоїлося, притихло село. Вечорами, аж доки ще не похолоднішало, до школи сходилося трохи молодиць та дівчат. Вони лагодили волоки й неводи, часом шили чи гаптували, інколи перебирали принесене з собою пшоно, гречані крупи й горох, слухали радіо. Свої приймачі використовувати все ще шкодували. Агнешка деколи була з ними, а деколи й ні. Ключ від класу залишала під рогожкою, покладалася на Семена, знаючи, що він за всім допильнує. Пліткували? Ну, звичайно ж, але з Агнешки тепер було їм мало втіхи. І що не кажи, а з дітьми теж налагодилося, пішло на краще, й вони це визнали. Не пожалкувала Коздроньова, подавши колись добрий приклад іншим. Агнешка й собі, звісно, в межах власних принципів, суворо дотримує умов цього наступально-оборонного союзу. Картаті штани, хоча взимку вони стали б у великій пригоді, давно вже спочивають на дні валізи. Спокій, перемир’я. Цю відшумілу вже пізню осінь Агнешка може, здається, назвати нормальним періодом навчання.

Можливо, цей оманливий спокій навіть дещо роззброїв її внутрішню готовність до всього. Був же час, напочатку, коли вона з дня на день сподівалася, що її відкличуть з села. Історія з підставними дітьми, з обведеними навколо пальця інспекторами як прошуміла над Хробричками й Хробрицями, так повинна була помчати й далі. Проте нічого не сталося, тиша. Агнешка, побоюючись неприємної розмови й необхідних пояснень, до міста не поспішала; на щастя, ніхто її туди й не викликав. Вона могла лише здогадуватися і дійсно-таки здогадувалася, що за час кількох досить тривалих виїздів Балча до міста там було обговорено всі ті речі, яких би їй самій не вдалося спростувати. Він сам улаштовував всі адміністративні й господарчі справи. Навіть її щомісячну зарплату з повіту привозив він. Забезпечив школу та її особисто паливом на зиму. Тому, видно, й змовчала Агнешка, побачивши серед того палива сухі, схожі на макуху, кружала горілчаних відходів, що мали підтримувати більший жар у залізних грубках. Якогось дня Балч, мимохідь і коротко, не чекаючи, як вона це сприйме, повідомив про задум обладнати ще одну класну кімнату, і невдовзі по цьому Семен повіз до Джевинки разом зі звичайним питним товаром й дошки для нових парт. Війт сам вів свої поточні справи, вирішував, керував. Любив це робити, володар. На цей раз в пору непевності й ще не вигнаного з серця остраху його єдиноначальницька самостійність була на руку Агнешці, була для неї ніби заслоною. Давала можливість займатися тільки шкільними справами. Очікувані бурі пройшли стороною, не зачепивши її, і трохи згодом перестали їй являтися у снах гнівні обличчя Псякреньтки та Іксинських. Балч ні про що не згадував, отож їй не потрібно було за щось дякувати. Якби не сором за власне пристосовництво, за ненормальну поблажливість до війтових методів господарювання та керівництва, вона б почувала себе зовсім певно, спокійно.

Сумління довелось задобрювати старанною працею. Разом з Тотеком перенесла з кімнати до школи все те зібрання німецьких книг, втаємничуючи у клопіт з книгами й Льоду, яка могла порадити, що ж робити далі. Зовсім несподівано Льода охоче заходилася коло книг. Відвезла їх до міста й повернулась радісна та збуджена, щедро вихваляючись не тільки передачею знахідки аж до воєводської бібліотеки, але — ще більше — відновленням давніх потрібних знайомств з приятелями небіжчика Адама. При цьому натякала, начебто ті знайомі, якби тільки вона схотіла, могли б влаштувати її на тепле місцечко. Розповідала вголос, не раз і не два, певне, розраховуючи на відгук Балча. Проте Балча, після недавньої сварки з нею, все це мало цікавило, і тільки Тотек, знову збентежений і засмучений, почав частіше задумуватися на уроках, борсаючись у вирі суперечливих почуттів: сьогодні — радості, що Балч посварився з матір’ю, а завтра — надії, що мама звідси виїде, а ще пізніше — ляку від думки, що ж тепер станеться з ним самим. За книги пізніше було отримано невелику суму грошей, котрі Пживлоцька церемонно, найпевніше, щоб піддобритися до Агнешки, передала до шкільної каси. Ідилія! Отож двоє, власне, Балч і Пживлоцька, котрі, правда з різних причин, найбільш її дратували, ці двоє на певний час опинилися в ролях ангелів-охоронців.

А чи Льода — вже багато пізніше задумалася Агнешка — під час своєї поїздки з книгами не навідалася, бува, до Джевинки? Бо відразу ж після її повернення з’явився на сцені отой Заритко.