Читати книгу - "Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук"

мало жіночих рук та догляду; що я, замість діла, кинувсь у дурне писання, яким потім мої нащадки підтиратимуться, і що я, зрештою, нітрохи не ліпший отого звихненого Петра, до якого прибила її доля. Коли подумати, вона мала рацію: господарством і справді треба було зайнятися пильніше, я ним і займався, адже писання це й пошуки не займали всього часу, чинилися поступово й потроху, але чомусь у Варвариній голові уклалося, що головне моє діло – це писання, а господарство так собі між іншим; вона ж бажала б, щоб було навпаки. І тут, здається, мала рацію, бо господарству віддававсь у півдуші, а писанню цілодушно, і сестра, завдяки власній проникливості, це безпомильно відчула. Зрештою, заплакала, спитала, коли збираюся їхати, почала збирати мене в дорогу, готуючи одежу й поживу.

Я рушив тим-таки Білоруським трактом[34], продовживши його на південь, а це був тракт найгірший через нестерпні дороги, жахливі станції, причіпки та утиски станційних доглядачів, де панували неподобство, бруд та безладдя, але про мандрівку цим трактом я вже достатньо писав. Дорога вела до Чернігова, я ж підсів у дорожню карету в Новгороді-Сіверському. Маючи попередній досвід, вичекав погідної погоди, яка дала тільки ту перевагу, що не було мокро, зате куряви повози здіймали так багато, що часом карета їхала немов у тумані. Скажу по-правді, мандрівку до Василя Капніста я придумав ще з однією метою: річ у тім, що, побувавши в багатьох чужих країнах, окрім вузької батьківщини, ніколи не бачив рідної землі, тобто Малоросії, ширше, а пізнати її до болю душі хотілося, те бажання випливало з мого нутра поза волею моєю і було подібне до голоду чи спраги: саме на такі враження була жадібна моя душа, в якій прокидалися досі приспані первні, раніше цілком занедбані. То було дивне почуття, що повною мірою залежало від моїх занять – писання родинної хроніки: чим глибше входив у таїни роду, тим більше хотілося пізнати таїни Батьківщини, відтак уперше збагнув силу латинської приказки: "Patriam amamus non quia magna est, sed quia nostra". Свого часу, почавши мандрівку цим-таки Білоруським трактом, я був майже невігласом у предметах, які мене тепер хвилювали, тобто про рід свій знав позверхні речі, про писання ж хроніки й не мислячи, а щодо рідної землі мав тільки ті кілька зерен, що в мене вклали мої земляки в Петербурзі. Отже, мандрівка розкладалася на дві: ота дощова дорога до таїн роду, й оця пилява – до таїн рідної землі у ширшому контексті.

Цю мандрівку я докладно описав у щоденнику, нотуючи все цікаве дорогою, так склався своєрідний дорожний нарис, через це докладніше тут її не описуватиму, а тільки вводжу короткі виписки, що стосується покладеної теми. Їхав я, як казав, на Чернігів, далі – на Ніжин, звідти на Пирятин, Лубни та Миргород.

Чернігів розкинувся серед садів та гаїв на високому березі Десни, тече тут по низовині й невелика ріка Стрижень. За масою дерев ховалося багато однотипних дерев’яних будинків, і перше враження від міста в мене було невелике, тобто здалося мені нудним.

Але це до того, як потрапив у його серцевину, де уздрів граційні й вельми цікавої будови храми й доми, від яких війнуло на мене не тільки подихом сивої давнини (адже деякі церкви стоять тут від часу київських та чернігівських князів), але головне раніше мною небаченою, хіба частково в Новгород-Сіверському, осібною, на жодну іншу неподібною культурою. Зрештою, це одна із особливостей: тільки в’їжджаєш у Малоросію з боку Великоросії чи Білорусії, як відразу ж помічаєш разючу зміну в усьому: в норовах людей, обличчях, одежі, манері будівництва, а головне – у формах церковних споруд. Та, культура, на мій теперішній смак, любила важкуваті форми, переобтяжені ламаними, химерно крученими орнаментами, стіни лучили барви голубого й білого, а золото бань гаму винятково довершувало; пропорції й уклад ліній напрочуд граціозні і по-своєму вишукані. Ця культура мені була незнайома, але в ній прочувалося щось своє, рідне – ніби завмерла в глибині пам’яті мелодія співаної в дитинстві пісні.

Особливо зацікавила будова Чернігівського колегіуму з його напрочуд орнаментованими стінами, а ще дім на Валу, який місцеві жителі звуть Мазепиним. Отже переді мною поставала культура, творена за цього загадкового гетьмана, довіреною особою якого був мій прадід, і вона, наскільки тямлю в архітектурі, була питома, на жодну з інших, які мав нагоду бачити, стилем неподібна. Я відвідав ще Троїцький та Єлецький монастирі, Іллінську церкву із печерами, де свого часу пробував ще святий Антоній та чернець-князь Микола Святоша, і це підсилило моє враження. Один із ченців оповів, що колись у Чернігові друкували чимало книг, але їх важко прочитати, бо більшість виходила польською та латинською мовами та й дуже вони були мудрасні. Для мене то було відкриття значиме, бо саме в Чернігові я увіч відчув дух отієї, для мене маревної, загубленої в лісі часу Козацької держави, що її на непевних основах намагалися утвердити гетьмани, оті Мазепи й Апостоли, біля яких пліч-о-пліч ступали й мої предки, – ось чому я так довго розглядав отой невеликий, але дивовижно химерно прикрашений складним орнаментом Мазепин дім, а потім і дім Павла Полуботка – то й справді були частки окремішнього світу, який вони творили, але від якого залишилися не тільки тіні зникомі, але й оці затверділі в камені та тиньку химерні обеліски на їхню честь.

Те саме побачив і в Ніжині, також колись полковому місті[35], де в осередді згрудилося з десяток церков тієї ж таки будови та системи прикрас, звідусіль те диво оточували, як квочку курчата, невеликі, але з високими покрівлями на два чи чотири скати хати. З немалою цікавістю розглядав і місцевий люд, – борід тут у чоловіків зустрічалося мало, хіба в євреїв та кацапів, малороси ж різко від них різнилися: голені підборіддя, повільні, поважні рухи, вуса із звислими кінцями, глибокий спокій та іронічна зосередженість в очах – ось нащадки тих, котрі творили колись ті архітектурні дива. В Пирятині оглянув, уже простішої будови, собор Різдва – це містечко на березі ріки так само, але вже не таке цікаве, однак і тут з глибоким інтересом вдивлявсь в обличчя міщан, козаків і казенних селян – всі вони були мешканцями хат під солом’яними стріхами із білими стінами, будова їхня проста, але подібної також ніде не побачиш в інших землях. Тобто навіть ці хати із скромними прикрасами, які сяяли чистотою і ясними барвами, могли збудувати тільки