Читати книгу - "Лицедії, Сомерсет Вільям Моем"

«Найбільша гіпербола» декадентського мистецтва: «Природа — це не велика мати, що породила нас, бо тільки в нашому мозку надихається вона життям» — ні на мить не здужала засліпити Моема. Вже за юнацьких літ у запеклих суперечках із тими, хто силкувався протиставити мистецтво життю, поезію природі, а стихію творчості — її людській конкретності, він послідовно обстоював першість життя перед мистецтвом. Коли 1899 року майбутній вождь декадентського театру, а тоді ще непримітний провінціальний актор Гордон Крег кинув крилату фразу: «Життя — це сцена, історія — бутафорська шумиха, люди — безликі статисти, що лиш на мить оживають у оманливих вогнях рампи», — один із тих небагатьох, хто зайшов у полеміку з декадентською критикою, що обернула Крегів афоризм у своє творче знамено, був молодий лікар і тоді ще нікому не відомий літератор-початківець Сомерсет Моем. «Те, до чого закликає нас добродій Крег, — писав він схвильовано в газеті «Таймс», — змусило мене повернутись думкою до тези, що її провістив у своєму славнозвісному діалозі облуди Оскар Уайлд: «Облуда — справжня мета і єдиний зміст мистецтва». Автор «Солов’я й Троянди» мріяв про ті щасливі часи, коли факти будуть здаватися чимось ганебним, Істина замре в своїх кайданах і Поезія знову запанує на землі. Жорстока правда життя, що її побачив Уайлд у всій її наготі, пройшовши тернистим шляхом випробувань, і що нею надихаие кожне слово його найзначнішого твору — «Балади Редінзької тюрми», — розвіяла цю прекраснодушну ілюзію. Мистецтво прекрасне лише тоді, коли воно, знімаючи відбиток із життя, стає його концентратом. У всіх інших випадках творені митцем образи — підробка, бутафорія, мертва копія соціальної облуди, суспільного лицемірства, що так ретельно прикрашує гримом зморшки втоми на обличчі правди».

Нехай у першій серйозній літературній спробі Моема, його романі «Ліза з Лембета» (1897), прагнення будь-що «зняти грим із утомленого обличчя правди» привело письменника до натуралізму, що утвердився в ті роки в європейській літературі, та він відтворив на його сторінках правдиву картину життя Лембета — міських нетрів, що ліпляться понад самим берегом Темзи. В книжці нема ще прямої критики буржуазного способу життя. Однак у підтексті роману вчуваються нотки соціального гніву, націленого в саме серце буржуазній, вікторіанській Англії. «Моем шанує робочу людину, — аж за півстоліття напише про цей роман письменник-комуніст Джеймс Олдрідж, — а до норм життя англійської буржуазії виявляє презирство, що переростає часом у таку жагучу зненависть, якої нема ні в Голсуорсі, ні в Шоу, попри всю їхню перевагу як соціальних мислителів».

Ця оцінка має до певної міри суб’єктивний характер. Джеймс Олдрідж не розкрив у своїй статті серйозних ідейних хиб Сомерсета Моема. Але жагучу зненависть до філістерського ситого буття буржуазної Англії, що її вчув Олдрідж уже в першій книжці Моема, письменник зберіг протягом усього свого складного й трудного життєвого шляху, багатого не тільки на творчі досягнення, а й на трагічні заблуди та помилки.

Певне уявлення про початковий етап духовного розвитку Моема можна скласти, ознайомившись із художньою «моделлю» першого відтинка його життєвого шляху — автобіографічним романом «Тягар жадань людських» (1915). Розповідаючи про становлення характеру Філіпа Кері, центрального персонажа роману, про його тілесні й душевні терзання, його життєві конфлікти, його колізії з ненависним йому середовищем, Моем відтворює правдиві картини свого дитинства, юності, учнівських років. Перед нами розгортається страшна своєю сірістю панорама суспільного життя тієї «нудної доби»: повільно, налазячи один на один, пропливають однакові в своїй повторюваності дні, по вінця наповнені сірою нудотою міщанського животіння. Разом із Філіпом Кері блукаємо ми сонними вулицями провінційного містечка, схиляємось над партою в непровітрених класах «Королівської академії для молодих джентльменів із обмеженими коштами», відвідуємо лекції вчених професорів у стінах медичного інституту на те лише, щоб потім просиджувати ночі біля ліжка живих мерців, замучених хворобами, голодом, злиднями, трагічно відчуваючи своє безсилля чимось допомогти цим страдникам, рокованим на безславну смерть у своїй задушливій комірчині, в смердючій постелі, що кишить паразитами…

Ціле життя Філіпа Кері — це безнастанне шукання відповіді на одне й те саме питання: яка ж мета його існування? Навіщо вій народився на світ, прожив безрадісне дитинство, любив, страждав, чогось шукав, чогось не знаходив? Нащо так поривався за всяку ціну вибитись у люди, спізнати всі «радощі життя», відчути на собі солодкий «тягар жадань людських»? Марно силкуючись знайти розгадку таємниці свого існування, герой Моема намагається вирватись із міщанської драговини, спізнати повноту «духовної вільності», віднайти своє «я» в романтичному пориванні до прекрасного. Він залишає Англію, сподіваючись, що мрія його справдиться в країні класичного романтизму, в старовинному німецькому місті Гайдельберзі, над яким іще досі витають тіні Арніма й Брентано, Арндта й Ла Мот-Фуке, або в схвильованій тиші Латинського кварталу — цього «одвічного пристановища несправджених надій»… Та шкода, блукання Філіпа Кері «по закордонах» не вносять у його життя нічого нового: перед ним сіріє все та сама неплідна пустеля філістерського буття, освітлена тьмяним безживним світелком матеріального успіху, що невловимим привидом манячить десь там, попереду.

А втім, на початку Філіп Кері не усвідомлює цього. Літа, прожиті в Німеччині та Франції, зустрічі з людьми «нової генерації» — здекадентованими художниками та письменниками — посіяли в душі його фальшиві ілюзії. Він починає вірити в те, що тільки мистецтво — ця «бездумна гра в життя» — несе в собі риси прекрасного, а реальне людське буття, вироблений протягом тисячоліть морально-етичний кодекс людства й, головне, пристрасне шукання істин — це «химера», «облуда», «омана», покликані лоскотати дрібненьку душу філістера. Таке світосприймання не могло не зіпхнути Філіпа на позиції морально-етичного нігілізму. «Рік, прожитий у Німеччині, та тривале перебування в Парижі, — силкується Моем з’ясувати причини не тільки ілюзій свого героя, а й власних своїх схиблень у ті роки, — підготували Філіпа до сприйняття тієї філософії скептицизму, що П він засвоїв із величезною полегкістю. Він зрозумів, що добро й зло — уявлення відносні й що люди просто пристосовують ці уявлення до своїх замірів… Але ж якщо для людини уявлень добра й зла не існує, то втрачає владу над нею й сумління. З тріумфом схопив він цього шахрая й вигнав із свого серця. Та в чому сенс життя, він розумів тепер не більш, аніж досі. Навіщо створено світ, навіщо люди живуть на землі, було йому так само неясно, як і доти: має ж бути в цьому всьому якийсь сенс!»

Однак,