Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

взяв до себе один із дядьків, який не міг дати йому освіти. Елеонора Банді та її маленький брат теж лишилися сиротами, коли Елеонорі було вісімнадцять років; шляхом суворої ощадливості вона розтягла як зуміла мізерну спадщину. Потім їй довелося працювати, підробляючи уроками музики та співів. Так Елеонора виростила брата, так дала освіту і йому, і його другові.

— Зате я гладка, а ви худі, — весело говорила вона юнакам. — Я забрала на себе весь жир, а вам лишилися самі маслаки.

Вона й справді була гладка і гладшала дедалі більше. Та обличчя мала тонке, ніжне, як у тих мармурових ангелів у розмаяних туніках, що їх можна побачити в усіх церквах. Оксамитовий погляд чудових чорних очей з-під довгих вій і мелодійний голос пом’якшували перше враження. Вона завжди ніяковіла, коли на неї дивилися, і сумовито всміхалась, думаючи про свою зовнішність.

Вона грала на роялі й співала, може, не за всіма правилами, проте щиро й з великим почуттям. Якби не суворе виховання та не провінційні забобони і, нарешті, якби не брат, вона могла б стати співачкою. Колись вона мріяла про театр — тільки мріяла, не більше. Тепер їй добігало вже під сорок. В містечку її шанували за артистичний хист, і це було їй якоюсь віддякою за нездійснену мрію, втіхою в тяжкій праці задля майбутнього двох бідолашних сиріт, за довгі роки самопожертви.

Доктор д’Андреа чекав довго, а його друг усе не виходив.

Вітальня, де він сидів, була світла, хоча й невисока; від старомодних, потертих, вицвілих меблів віяло духом минувшини; ніби журячись за колишньою величчю, ці меблі споглядали своє відображення в двох великих дзеркалах. Здавалося, в цій кімнаті жили тільки портрети померлих предків. Вони сердито дивилися з рам на єдину нову річ — кабінетний рояль Елеонори.

Врешті докторові набридло чекати, він підвівся, підійшов до дверей, прислухався. Почувши притамований плач, тихо постукав.

— Заходь, — сказав Банді, відчиняючи йому. — Не можу збагнути, чому вона так затялася.

— Та тому, що я не хвора! — вигукнула Елеонора крізь сльози.

Вона сиділа в глибокому шкіряному фотелі, вбрана за звичаєм у чорне, величезна й бліда. Зараз особливо дивним здавалося, що в неї таке дитяче обличчя; щось майже непристойне було у цьому, а надто вражала якась божевільна непорушність її погляду, затятість, яку вона, втім, всіляко намагалася приховати.

— Запевняю вас, я не хвора, — повторила вона трохи спокійніше. — Ну прошу, дайте мені спокій…

— Гаразд! — відрубав брат. — Ось Карло. Нехай він розбереться, що там у тебе. — І вийшов з кімнати, сердито грюкнувши дверима.

Елеонора затулила обличчя руками й зайшлася плачем. Д’Андреа дивився на неї, йому було незручно й соромно. Нарешті він запитав:

— Ну в чому справа? Що сталося? Навіть мені не можете сказати?

Елеонора все плакала, він спробував лагідно, але настирливо відвести її руки від обличчя.

— Не треба, заспокойтеся й розкажіть мені все. Я ж тут, з вами.

Елеонора похитала головою і раптом у якомусь пориві схопила його руку в свої, обличчя її скривилось — і вона простогнала:

— Карло! Карло!

Д’Андреа нахилився до неї, — всупереч своїй звичайній стриманості:

— Розкажіть усе як є…

Тоді вона припала щокою до його руки й тихо, розпачливо мовила, благаючи:

— Допоможи мені померти, Карло. Допоможи, бога ради! Я не знаю як, і мені не вистачає духу…

— Померти? — посміхнувся він. — Та що це ви! Для чого вам помирати?

— Я мушу померти! — повторила вона крізь ридання, що душило її. — Навчи мене, як це зробити. Адже ти лікар. Порятуй мене, ради бога, від цієї агонії! Я мушу вмерти. Іншого рятунку для мене немає. Тільки смерть.

Він розгублено дивився на Елеонору. Вона теж підвела на нього очі, та відразу ж і заплющила їх, обличчя її знову скривилось, і вся вона скулилась, ніби злякалась чогось.

— Так, так, — рішуче мовила вона. — Так, я пропала, Карло! Пропала!

Д’Андреа мимоволі висмикнув свою руку з її долонь.

— Що? Що ви кажете? — пробурмотів він.

Не дивлячись на нього, вона притулила палець до вуст і кивнула в бік дверей.

— Аби тільки він не дізнався! Не кажи йому нічого, благаю! Спершу допоможи мені вмерти. Дай мені що-небудь, я вип’ю як ліки, я віритиму, що це ліки, прописані від тебе. Аби тільки відразу! Я не можу, сама не можу, страшно! Вже два місяці я мучуся, але ніяк не зважуся. Скажи, Карло, адже ти мені допоможеш?

— Чим я зможу допомогти вам? — спитав розгублено Д’Андреа.

Елеонора знову схопила його за руку і, благально зазираючи йому в обличчя, сказала:

— Якщо ти не хочеш допомогти мені вмерти, може… якось інакше… ти міг би мене врятувати?

Д’Андреа випростався і суворо насупив брови.

— Благаю тебе, Карло! — все повторювала вона. — Це не заради мене, не задля мене, аби тільки не дізнався Джорджо. Якщо ти ще не забув того добра, що я зробила для вас обох, поможи мені, врятуй мене, Карло! Невже після всього, що я зробила, що я вистраждала, на мене чекає такий кінець, така ганьба, у моєму віці? За що ж мені таке безталання? О, який жах!

— Але як же це, Елеоноро? Ви? Як це могло статися? Хто він? — тільки й зміг спитати д’Андреа, приголомшений цим незвичайним зізнанням.

Елеонора знову кивнула на двері і затулила обличчя руками.

— Не треба! Я не можу зараз про це думати! Невже тобі не шкода Джорджо? Така йому ганьба!..

— Але як саме? — спитав д’Андреа. — Адже це був би злочин. Подвійний злочин. А чи не міг би я допомогти… якось інакше?

— Ні! — рішуче й гірко мовила вона. — Доволі. Я зрозуміла. Облиш мене. Більше не можу.

Голова її впала на спинку фотеля, знесилене тіло обм’якло.

Карло д’Андреа розгублено дивився на неї крізь окуляри, довго стояв, не знаходячи слів; він ніяк не міг повірити, уявити собі, як жінка, що була все життя взірцем доброчесності, самозречення, могла впасти у такий гріх. Неймовірно! Елеонора Банді? Адже замолоду вона відмовилася від стількох блискучих партій! А тепер, як молодість уже минула… А може, саме тому…

Він поглянув на неї, і тому, що вона була така безмірно пишна, надто непристойною і брудною видалась йому ця думка.

— Ну годі! — нервово мовила Елеонора. Не дивлячись на нього, вона відчувала весь жах його підозр. — Іди, скажи Джорджо. Хай швидше робить зі мною все що хоче. Іди!

Д’Андреа вийшов майже машинально. Вона ледь підвела голову, проводжаючи його поглядом. І, тільки-но двері зачинилися, знову впала на крісло.

2

Після того як д’Андреа