BooksUkraine.com » Сучасна проза » Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання 📚 - Українською

Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

237
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання" автора Луїджі Піранделло. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 76 77 78 ... 132
Перейти на сторінку:
пішов, Елеонорі полегшало — вперше за два місяці нестерпної муки. Їй здалося, що найгірше — позаду. Вона вже знемоглася в боротьбі з цією мукою, хай вирішиться її доля як завгодно, аби швидше!

Зараз увійде брат і вб'є її. І нехай… Тепер вона не має права ні на повагу, ні на співчуття. Правда, вона зробила для нього і для його друга більше, ніж велів їй обов'язок, але тепер за одну мить все її добро перекреслене.

Знову їй зробилося страшно, і вона заплющила очі.

В глибині душі Елеонора винуватила в усьому, що сталося, виключно себе. Так, вона сама, сама винна — стільки років знаходила в собі сили не піддаватися поривам юності, змушувала себе жити шляхетними й чистими помислами і самопожертву свою вважала за обов'язок. І пропала отак, відразу! Як це страшно!

Єдине її виправдання нічого не важить для брата. Вона могла б сказати йому: «Послухай, Джорджо, а може, мій гріх стався через тебе?» А власне, так і було.

Вона стала йому матір'ю. І за все добро, що йому зробила, за велику її пожертву, він навіть не всміхнувся до неї ніколи — ні він, ні його друг. Ніби душі їхні були отруєні мовчанням і нудьгою, пригнічені незбагненною тугою. Одержавши дипломи, вони обоє з головою поринули в роботу, працювали дуже багато, і скоро їм ніхто вже не був потрібен, крім них самих. Тепер їм нетерпеливилось розрахуватися з нею, і цей їхній поспіх ранив її в самісіньке серце. Отак вона раптом втратила мету і сенс життя. Що їй лишалося тепер, коли вона зрозуміла, що не потрібна більше цим юнакам? А молодість минула, — без вороття.

Навіть коли братові до рук попливли гроші, усміх не повернувся на його обличчя. Може, прийнявши від неї таку жертву, він мучиться, бо вважає себе зобов'язаним на все життя і в свою чергу змушеним поступитися своєю свободою? Їй хотілося сказати йому просто, від щирого серця:

«Не думай про мене, Джорджо! Я хочу тільки одного — аби ти був щасливий… Розумієш?»

Та вона знала, — він відразу її обірве:

«Ну-ну! Що за балачки? Я не забув про свій борг. Зачекай, я сплачу тобі все».

«Сплатиш? Та хіба мені це потрібно?» — хотілося крикнути їй. Адже вона йшла на жертви не замислюючись, із легким серцем, завжди посміхаючись.

Вона знала його впертість і тому не наполягала. Але як тяжко їй було, як задихалась вона в цій атмосфері відчуженості й самоти!

Заробітки його зростали, він оточив сестру комфортом, наполіг, щоб вона кинула свої уроки співів та музики. І от якоїсь лихої години, години вимушеної, принизливої бездіяльності, в неї майнула думка, яка спершу видалася смішною: «А що як я вийду заміж?»

Але ж їй тридцять дев’ять років! Та ще така гладуха… довелося б і нареченого замовляти по мірці! Проте немає іншої ради, щоб звільнити брата від гнітючого боргу вдячності.

Майже сама того не усвідомлюючи, вона почала стежити за собою, чепуритися, мов дівчина на порі, про що раніш і помислити не могла.

Ті, хто колись упадали коло неї, давно вже мали свої родини. Раніш їй було до цього байдуже, тепер, коли вона згадувала про це, серце їй починало щеміти, вона заздрила подругам, що зуміли влаштувати своє життя.

Одна вона лишилася ні з чим…

Та хто зна, може, ще не пізно? Невже на тому й скінчилося її діяльне життя, а далі лишається животіти в цій страшній порожнечі? Невже вона повинна загасити пломінь своєї палкої душі? Поринути в морок?

І тоді її опосіла нестерпна туга. Шалені жадання поймали Елеонору, куди й поділась її мила невимушеність і щирість, змінився навіть її сміх і тембр голосу. Мова її стала глузлива, навіть ядуча. Вона сама відчувала, як змінилась у неї вдача, і ненавиділа себе, своє могутнє тіло, трепет незвіданої жаги, якою воно так раптово спалахнуло і тепер мучило її, не давало спокою.

Тим часом брат, назбиравши грошей, купив ділянку землі й побудував на ній гарненьку віллу. Він умовив сестру поїхати туди на місяць — відпочити. Але їй здалося, що, мабуть, він просто хоче спекатися її, і вона вирішила залишитися там назавжди. Вона зійде з його дороги: перестане допікати йому своєю присутністю. Та й сама викине з голови безглузду думку — вийти заміж у такому віці.

Перші дні їй було гарно, і вона повірила, що так триватиме завжди.

Вона вже звикла вставати вдосвіта й довго блукати полем. Часом вона зупинялась і мов зачарована дослухалася до прозорої тиші поля, де лише трави ледь тремтіли від ранкової прохолоди, до співу сільських півнів, що перегукувалися між собою, милувалася зеленими смужками лишайника на камені чи оксамитовим мохом на поваленому стовбурі оливи.

О, тут, на природі, ближче до землі, вона відживить свою душу, знайде інші думки й почуття і, може, стане такою, як ота мила дружина орендаря, яка так лагідно з нею розмовляє і вже встигла розповісти стільки цікавого про село… В цих нехитрих оповідях відкривався їй новий, несподіваний і глибокий сенс життя.

Сам орендар був доволі неприємною людиною, він хизувався своїми широкими поглядами — так, попоїздив світом, був в Америці, вісім років жив у Беноссарі[34]. Отож він і не хоче тепер, щоб його єдиний синок, його Джерландо, длубавсь у землі. Коли хлопчику минуло тринадцять років, він послав сина в училище, нехай «повчиться грамоти», а потім і до Америки послати можна, це країна велика, там-то він, безсумнівно, заживе слави й грошей.

Тепер Джерландо мав дев’ятнадцять років, та за довгий час навчання він доплентався лише до третього класу технічної школи. Був він незграбний, наче витесаний з колоди, парубійко, геть замучений батьковими турботами. В школі він мимоволі набрався міських звичок і від того зробився ще дурніший з вигляду.

Щоранку він кропив водою свого жорсткого, непокірного чуба й розчісував на проділ, але потім, висихаючи, волосся стирчало кущами, ніби на черепі в нього були гулі, і брови в нього росли кущами, і так само сіялися вусики та ріденька борідка. Бідолаха ДжерландоІ Увесь його вигляд викликав співчуття — такий неоковирний, і вічно сидить над книжкою! З батька, було, сім потів зійде, доки він добудиться синочка, бо той раз у раз засинав важким сном ситого кабана, розбуркає його і ще зовсім сонного, отетерілого, везе до міста, на нові тортури.

Коли приїхала синьйорина, Джерландо попросив її поговорити з матір’ю, аби вона поклопоталася перед батьком. Триклята та

1 ... 76 77 78 ... 132
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"