Читати книгу - "Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»"

• Маріупольська міськрада із другої спроби визнав Росію агресором.

Таке рішення було прийняте на позачерговій сесії міськради.

31 січня 2015 року

• Геннадій Харченко «Щоденник артилериста»

На Горлівському напрямку

Коли запеклість і напруженість боїв за ДАП почали спадати, до зони відповідальності нашої батареї додався ще й Горлівський напрямок. На полі перед посадкою, де стояли гармати, орієнтовані на ДАП, установили ще три гармати на Горлівку.

Було таке враження, що де-факто сепари визнали неспроможність своїх атак із боку Донецька, з лишком відігралися на Дебальцевському напрямку, і тепер обидві сторони взяли під особливий контроль Горлівку.

Однак ще за старою звичкою після таких боїв за ДАП усі обслуги були зосереджені на «донецьких» гарматах.

Спочатку чергували на «горлівських» гарматах по черзі. У кожної обслуги були цілі, боєзапас і гармата, орієнтована на ДАП. За командою піднята обслуга мала стрімголов бігти на «горлівські» гармати і працювати з них. Потім це зробили обов’язком першої обслуги, потім третьої.

Потім уже нашу другу гармату закріпили за Горлівкою на постійній основі. Спочатку ми бігали від свого обжитого місця по команді «До бою!». Це було дуже далеко і незручно, особливо вночі. І ми вирішили перебратися ближче до «горлівської» гармати.

Визначилися з місцем. Галявинка була просто чарівною. Міні-Нарнія, така собі. Недарма туди до нас прилітали навіть синички. Криївка (ми її там пізніше облаштували), синички, сало — рівень бандеризації посадки зашкалював. Я пішов домовлятися з комбатом, щоб нам дозволили перебратися ближче до нашого нового напрямку.

Річ у тому, що наша нова посадка потрапляла під перехресний вогонь з боку ДАПу, Пісок і Горлівки одночасно. Плюс наша обслуга опинялася розташованою відокремлено від усієї батареї. Але комбат пішов нам назустріч. На перших порах, поки не було на новому місці окопу, ми дійсно, як укриття, вибрали місце під залізничним насипом.

Однак під час чергового обстрілу ворожі «подарунки» прилетіли саме під насип. Крім ствольної артилерії і «гра­дів», ми там кілька разів опинялися під обстрілом перевізних мінометів. І саме їхні міни прилетіли під насип. Кілька разів снаряди «градів» прилітали під обидві посадки, поле перед залізницею і саме полотно дороги постійно обстрілювали ствольними гарматами. Поле перед нашою «залізницею» було все переоране вибухами.

Друга зміна наших «щитів» (чернігівські) ставилася до своїх обов’язків украй жахливо. Коли ми вранці пішли ди­ви­тися, звідки могли прилетіти міни, ми виявили, що «щити» на посту настільки п’яні, що навіть не помітили нічного обстрілу. На всі питання вони відповідали односкладово: «АГС». Що вони мали на увазі, і що хотіли цим сказати, було великою загадкою для них самих.

Ми знайшли сліди під’їзду перевізних мінометів і слід від плит. Однак якимось дивним чином міномети з’являлися й обстрілювали позиції нашої батареї ще кілька разів. Наші хлопці з 5-ї обслуги ходили з кулеметом, намагалися їх вирахувати.

Ми ретельно переглянули нашу нову посадку. Снаряди і міни влучали перед залізницею, за насипом і на полі. У самій посадці розривів ми не виявили. Тому вирішили залишатися в ній і далі, тільки сильніше доопрацювати наше укриття.

Крім цього, ми загнали нашого «Мустанга» (КамАЗівський тягач) теж у посадку, щоб його було не так видно. А латунні заряди накрили маскувальними сітками.

По Горлівському напрямку ми працювали спочатку доволі щільно. Але, мабуть, бойовики перекинули всі сили під Дебальцеве. Оскільки артбатареї, що залишилися, вони завели в житлові квартали самої Горлівки та її передмість. Коли вони вели вогонь звідти, ми у відповідь не стріляли.

Працювали у другій половині лютого по цьому напрямку тричі. Один раз ми почали стрільбу, але отримали наказ піти в укриття. За даними розвідки, накрили склад, і бойовики засікли нашу позицію і готувалися відкрити у відповідь вогонь. Старший офіцер батареї дав команду піти з вогневої. Хвилин через двадцять нас знову покликали до гармат.

Другий раз ситуація була схожою, проте ми відновили стрільбу після вогню у відповідь.

Я уявляю, наскільки всім хлопцям було страшно, але навіть знаку ніхто не подав. Організовано відійшли, сховалися і так само організовано повернулися і відпрацювали.

Був ще один випадок відкриття вогню. Його не можна вважати боєм. Але він для мене дуже пам’ятний. Коли ми чекали припинення вогню за Мінськом-2, ми були готові на будь-які дії з боку терористів. Тому стояли наведені та заряджені. Надійшов наказ від старшого офіцера батареї зробити постріл у бік бойовиків, щоб розрядити зброю. Я в цей час перебував у протилежній посадці, працював з іншою обслугою. Своїм передав, що постріл зроблю сам. Навіщо ж для цього підриватися і бігти через півполя всій обслузі.

Але яким було моє приємне здивування, коли я опинився біля гармат. Весь розрахунок, навіть включно з водієм, були там. Сказати, що це було здорово, — нічого не сказати! Від напівжартівливого «та хіба ж ми тебе одного залишимо» до цілком відповідального: «а раптом треба буде по-справжньому працювати» були їхні слова.

• Ірина Вовк «На щиті. Спогади родин загиблих воїнів»

[Дебальцеве]

ВЯЧЕСЛАВ ЄФІМЕНКО (21.08.1977 — 31.01.2015). 25-ий батальйон «Київська Русь»

Батальйон «Київська Русь» тримав оборону навколо Дебальцевого з осені 2014-го. До середини грудня підрозділ відвели в «Десну», але хмари над плацдармом почали нав’язливо нависати артобстрілами, тому наприкінці січня добровольців «Київської Русі» знову покликали на поміч: хлопці вже знали ситуацію в секторі, розуміли геолокацію і для більшості це вже була друга ротація: бійці, скажемо, були вже «обстріляні». Батальйон підняли по тривозі й залізницею відправили на Харків, а звідти — на Дебальцеве, на поміч закарпатським гірським піхотинцям: одних — на Нікішино, інших — на Комуну, а протитанкові загони — на чи не найнебезпечніший відрізок в напрямку Вуглегірська. Уже 28 січня всі хлопці з «Київської Русі» були на позиціях, і тієї ж ночі бойовики почали масово обстрілювати їх зі ствольної і реактивної артилерії. Вояки згадують — «накривали» цілодобово, з проміжком у півгодини. Найбільше дісталося позиціям у районі Нікішиного. Ворог пішов у наступ, але хлопці відбили атаку. Та опорний пункт був напівзруйнований, і добровольці прийняли рішення прориватися на Рідкодуб — на ОП «Станіслав», до вояків 128-ої. З таким підкріпленням відчайдухи 128-ої і «Київської Русі» на-важилися витиснути ворожі сили з Рідкодуба. Йшли бої, та противник переважав артилерією. Під час танкового бою з супроводом мінометних атак загинув вояк «Київської Русі» Вячеслав Єфіменко: із 20 січня чоловік перестав виходити на зв’язок із дружиною Юлею. Хлопці опинилися в оточенні під постійним вогнем артилерії: боєприпаси