Читати книгу - "Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Нас підняли по тривозі, — подзвонив Вячеслав дружині в 20-х числах січня, коли всі тільки говорили про Донецький аеропорт. — Йдемо на підмогу до хлопців в ДАП, напевне.
Вячеслав Єфіменко
— В аеропорт? Слава! — розгнівалася Юля. — Ти рванув на фронт, коли малій було чотири рочки, вижив і тепер ти в ДАП? А нас тут на кого лишиш? Ні, я не пущу тебе! Ти чуєш мене?
— Що значить «не пущу»? Я — дорослий чоловік, я у війську, а ти мені — «не пущу»…
Юля кинула слухавку — вона була в розпачі. Весь після тієї телефонної розмови жінку не полишав неспокій. «Аеропорт, аеропорт»… — крутилося у думках, і вона мимоволі заглядала в смартфон, аби перечитати останні новини з ДАПу: жахалася і зновувимикала телефон. А ввечері Слава передзвонив ще раз.
— Не переживай, на аеропорт не йдем. Будемо зачищати маленькі містечка в іншому напрямку.
— Фух... Слава Богу, бо я вже не мала спокою, Слава! — з полегшенням мовила Юля. — Доню! Татко дзвонить і каже, що дуже тебе любить.
— Завтра виїзд, — сухо додав Слава. — Все маю, нічого не треба.
Де б він не був і яким би не був там зв’язок, Слава дзвонив дружині щодня о восьмій вечора, коли в неї завершувався робочий день і вона вже була з донею вдома: за кращих обставин — вони могли трохи поворку вати, а як на фронті було геть хижо — тільки встигав сказати, що живий, і швидко уявно цілував Єву...
А 31-го січня Слава порушив свою традицію вечірніх дзвінків: він набрав дружину о полудні. Вони розмовляли, а Юля чула між тим ті ж самі бахкання, що й напередодні ввечері, але вже не розпитувала чоловіка: вона знала, де він, і щодня перечитувала новини про Нікішино та Рідкодуб.
— У нас ніколи зі Славіком не переривався зв’язок, — пригадує кінець січня 2015-го Юля. — Востаннє ми порозмовляли у день його загибелі, десь об 11 годині.
А ввечері Юля бігла додому, щоб встигнути на вечірній дзвінок чоловіка. Та коли підійшла ближче до будинку, то побачила тьму знайомих облич і завжди цікавих до новин сусідів. Того вечора Слава не подзвонив — він загинув.
АРКАДІЙ ГОЛУБ («БРОНЯ») (26.11.1979 — 31.01.2015). 25-ий батальйон «Київська Русь»
«Броня». Він не даремно мав такий позивний — чоловік був сталевого характеру й відчайдухом, який сам викликався на найтяжчі штурми батальйону. На «Броню» могли покластися всі побратими: він подасть забраклий комусь магазин і прикриє, якби раптом була потреба. 31 січня «Броня» йшов у той найшаленіший бій, бо ж знав, що сили були нерівні: штурм з уже згаданого ОП «Станіслав». Наші вояки хотіли повністю посунути ворога за межі «дебальцівського» Рідкодуба. У тім бою загинули двоє: Аркадій Голуб — «Броня» та Сергій Москаленко — «Рижий». Вони полягли, вивозячи з поля бою поранених побратимів. Колона з автомашин, у якій їхали хлопці, втрапила в засідку. Аркадій загинув у ближньому бою: його посікли кулі та осколки від розірваних снарядів. Ба більше: аби не залишити його «трьохсотим», ворог добив «Броню» пострілом у голову. Контрольним. Штурм не вдався, і вояки «Київської Русі» та 128-ої бригади опинилися в кільці.
ОЛЕКСАНДР ТЕРБАН (16.08.1981 — 30.01.2015). 128 ОГПБр
Олександр Тербан готував побратимам свої улюблені закарпатські лечо, «лопатки», банош, і навіть рокот-крумплі, та головним і улюбленим був його смачненний боґрач. Правда, робив він усе те з того, що було, але навіть без якихось окремих інгредієнтів, у його руках, на ледь жевріючому вогні в прокопченому старому казані, а бувало й просто в солдатській металевій касці, між гахкання снарядів й диму від черг наших кулеметників, той боґрач був найкращою стравою, яку можна було тільки намріяти собі в холодному окопі на промерзлій землі під напівпрогнилими колодами. Його запах гуляв по всьому табору, по усьому полі бою, просочувався в бліндажі й просякав чоловічі зимові камуфльовані куртки, ним дихав увесь підрозділ, і кожен думав: «От зараз відстріляюся і піду до Сашка на кухню — сьорбну того його знатного боґрача». А Саша тішився, що був таким корисним.
Олександр Тербан
Того вечора на базовому таборі 128-ої бригади, під палаючим січневим Дебальцевим, Саша знову готував свій апетитний фірмовий боґрач, час до часу потираючи й хукаючи на посічені холодом руки: він нарізав підмерзлі овочі, які днями привезли волонтери. Ворог влупив «градами» прицільно по табору.
Саша не доготував свого останнього в житті боґрача: снаряд влучив прямісінько до намету, де була кухня. Саша не вцілів.
Наталя, його дружина, показувала мені веселе коротеньке відео, як Саша порається на польовій кухні: він багато жартує, розповідає силу-силенну усіляких історій — фронтових і кулінарних — побратиму-«оператору» і, звісно, готує під обстрілами свого фірмового боґрача. Жінка усміхалася і плакала: дуже багато спогадів лишилося по її чоловікові, але так мало фотографій і тільки оце зимове воєнне відео.
— Саша в мене був кухарем майже все життя. Чоловік працював шеф-кухарем у різних ресторанах, останніми були «Княжий» і «Козачок» у нашому Чинадійовому. Він був професіоналом. Я вам навіть скажу, що часом була черга, щоб запросити його куховарити на весілля. І кафе-ресторани всілякі запрошували. То правда. Саша й строкову службу в армії як проходив, то на посаді сержанта та інструктора військового харчування і навіть був учасником конкурсу на кращого кухара Західного оперативного командування. Ну от кухарем став і на війні. Я зараз говорю — «на війні» й досі сама не вірю, що така біда прийшла і в країну, і в мою сім’ю.
Що та проклятуща війна не спитала й забрала мені чоловіка, лишила наших Крістіну з Вадимом півсиротами. Оті страшні сло-ва — війна, смерть і напівсироти — в один момент щось сильне й страшне зухабило мою родину.
Наталя з Олександром прожила чудові десять років у тихому й сонячному закарпатському селі під Мукачевом. Окрім кулінарії, Олександрові подобалося працювати із деревом — навіть мав приватне підприємство в тій галузі. Спершу народилася доня, і Саша кожну вільну хвилину віддавав Крістіні: грався з нею, прогулювався, вчив букви й, звісно ж, готував тьму-тьмущу всіляких дитячих страв. А за чотири
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»», після закриття браузера.