Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"

Артур вів машину мовчки, зосереджено стежачи за ситуацією на дорозі. Бачачи його напружений вираз обличчя, навіть Жанна дотримувалася режиму тиші.

Це був складний день. Він сам почувався, як вичавлений лимон, а про виснаження Злати міг лише здогадуватись, до того ж, дівчина майже не їла. Попри всі свої почуття і бажання до неї, хотів дати їй можливість просто ВІДПОЧИТИ.

Батько, зі своїми пересторогами й бажанням дотримуватись усіх правил, вивів його з рівноваги, просто довів до сказу. Ладен був відправити дівчат чи не на інший кінець міста, аби подалі від нього… Дістав. Чому сьогодні всі розуміють лише мову ультиматумів?

Артур не заперечував, що останні роки поводився жахливо, і хто знає, чого б ще встиг досягти у своєму цинізмі й бажанні самознищення, але ж тепер є Злата… Все змінилося. Тепер є мета. Є надія. і він її не віддасть.

Сідаючи в машину до Артура, Злата розуміла, що Олексій Петрович нервує не просто так. Зараз і в Артура, і в неї — повна свобода дій. Вони не на території пансіонату, під пильним наглядом “старших”, і не у диякона вдома, де він може хоч щось контролювати.

Але ж це їхнє особисте життя! Тут вона погоджувалась із Жанною: “Як наївні діти…”

— Пропоную зараз заїхати в магазин. Потрібно купити вам зубні щітки — це точно, бо в мене нема запасних, і може ще щось, — сказав Артур, нарешті порушивши тишу, коли вони зупинилися на світлофорі.— І щось на сніданок...

— А на вечерю? — поцікавилася Жанна.

— На вечерю? Можна замовити доставку. Суші, піца або ще щось. Я не знаю, якщо Злата має сили, то можна кудись піти, — він поглянув на дівчину в дзеркало заднього виду. —Ти як?

Світлофор увімкнув зелене світло, і авто рушило з місця.

— Я не знаю… — вона почувала себе втомленою, і сидіти в якомусь закладі особливого бажання не мала, але вона розуміла, що Жанна дуже хоче кудись піти. Минулого разу саме через Злату зірвався їхній похід в "Апельсин".

— Ну, Злато, давай, погоджуйся, — руденька нетерпляче ковзала на задньому сидінні поруч із нею.

— Якщо якесь не дуже шумне місце, то можна.

— Ура! — зраділа подруга.

— Тут недалеко від квартири є ресторан-піцерія “Primavera”. Хороший заклад. Можна заїхати туди, а потім в магазин. Можна в магазин і потім піти в піцерію. Обирайте порядок.

— Магазин буде працювати так пізно? — поцікавилась Жанна.

— “Сільпо” в “Квадраті” працює цілодобово, в них там опівночі тільки невелика пауза, а так — можна скупитись, коли душа забажає, — відповів Артур. — То як?

— Давай спочатку в магазин, — сказала Злата.

— Але чому так? — здивувалася руденька.

— Мені дещо треба.. — трохи зніяковівши, відповіла дівчина.

— Як скажеш, — Артур кивнув і невдовзі запаркував авто біля торговельного центру.

В магазині Артур впевнено накладав у кошик продукти, сказавши, що дівчата можуть обрати все, що схочуть. У Злати з цього приводу була ідея, але вона соромилася взяти те, що їй було потрібно, і покласти в кошик до Артура.

— Жанно, в тебе з собою якісь гроші є? — запитала вона тихенько подругу.

— В машині, а що?

— Та вже нічого, мені трохи не вистачає…

— Артур же сказав брати, що хочеш, навіщо тобі гроші, якщо він платить?

— Не покладу ж я у кошик прокладки.

— Чому ні? Він же сказав, “що хочете” — усміхнулася руда.

— Ну, мені соромно таке купувати при ньому. Хто ж знав, що ми лишимось у Києві на ніч, а мені вже живіт тягне, ще почнеться, а прокладок нема… — Злата нервово м’яла край реглана.

— Ну, а що ти пропонуєш? Є варіанти?

— Я не знаю…

— Що ти не знаєш? — перепитав Артур, підійшовши до них збоку.

— Та ось, у Злати має прийти “червона армія” сьогодні чи завтра — соромиться купити прокладки, — видала Жанна з посмішкою.

— Жанно… — прошепотіла Злата, червоніючи, вражена безцеремонністю подруги. Як вона могла так зганьбити її перед Артуром?

— Сонечку, я не бачу проблеми, пішли, візьмемо, які потрібно, — сказав він спокійно, а Злата воліла просто провалитися під землю від сорому. Він взяв її за руку, — ходімо.

Ледь переставляючи ноги, котрі не слухались, вона пішла за Артуром до потрібного відділу, в якому щойно була.

— Які ти береш зазвичай? — запитав він так просто, ніби мова йшла про якісь булочки.

— Тут таких не бачу… — ледь видавила з себе Злата. Вона дійсно не бачила звичну упаковку, а на найдешевші, з тих що були тут представлені в неї трохи не вистачало готівки. Пари гривень.

— Може, дизайн упаковки змінили... Які ти брала?

Злата не могла говорити від сорому. А Артур спокійно собі стояв перед стелажем з прокладками і щось її запитував про краплі, поверхні, крильця і довжину самої прокладки. Вона вже не чула його, пульс так гупав у вухах, що глушив усі звуки. Як же соромно...

— Сонечку, ти мене чуєш? Не треба соромитися, це ж цілком нормально, це — твоя фізіологія. Давай так, я візьму такі, які бере моя сестра. Потім скажеш, чи тобі підішли, — він взяв з полиці пачку прокладок, поклав собі в кошик, — о… зубні щітки! — він відійшов вбік, озирнувся на закляклу від сорому дівчину, передумав запитувати про щітки, взяв на свій розсуд і, взявши Злату за руку, повів її до каси.

Нормально дихати вона змогла вже біля під'їзду.

Залишивши покупки в Артура вдома, вони пішли пішки в піцерію, через двори, переходячи з Білоруської на Мельникова.

"Primavera" зустріла їх смачними ароматами і затишною залою, але, покрутившись трохи, вирішили сісти на літній терасі. Вони зробили замовлення і, очікуючии піцу, смакували вино та фруктову нарізку . Злата не хотіла пити, Артур і Жанна наполягли, що трохи розслабитись їй зараз не завадить, до того ж один келих не зробить її п’яною. Злата не стала сперечатися, погодилася на келих, пила його дуже маленькими ковточками, запиваючи водою. Їй здавалося, що так вона не сп’яніє.